Білі гуси, чорний бушлат

Ми з Галіною Липатовою починаємо викладати уривки з кіноповісті "Білі гуси, чорний бушлат" за нашим власним киносценарієм.

Вітаємо конструктивну критику.

Новела перша

ГОРОБЕЦЬ
(уривок)

Приміщення сільскої школи якось прилаштували до розташування штабу, кухні та медичного пункту. Довкола школи - палатки рядками, на стовпі - "тарілка" радіо, зо два десятки бійців скупчилися довкола слухаючи новини. Над табором котився голос Левітана:
- В районе Краснодара наши войска отбили несколько ожесточённых атак гитлеровцев. Разгромлен мотопехотный полк противника. Уничтожено много автомашин и 7 немецких танков. На другом участке советская часть вела тяжелые бои с пехотой и танками противника...
- Тиснуть, гади... - прокоментував один з бійців.
Тим часом до школи підкотив вантажник-студебекер, з якого вийшли двоє офіцерів у флотській формі.
- О, свати приїхали, - сказав хтось.
Всі знали, що це значить: приїхали офіцери набирати поповнення. Тільки чому флотські? Адже це піхотний запасний полк.
Юнакові, який щойно покинув туалет, не було жодного діла до "сватів". У шпиталі він так охляв, що ремінь не хотів триматися місця, навіть застьобнутий на останню дірочку. Він навіть на худих стегнах не хотів триматися, і через це гімнастьорка на юнакові мішком висіла, і це дратувало хлопця повсякчас.
Його роздратування та мизкання з ременем не вкрилися від товаришів, що скупчилися біля радіотарілки.
- Бажаєте скинути зайву вагу? Ласкаво просимо до нашого санаторію! Одна німецька куля в пузо гарантує повний успіх!
Бійці засміялися. Хлопчина підняв змарніле обличчя, передражнив:
- Гигиги! Ото б ви краще шило мені позичили, рядовий Мазай. Я ж знаю, що у вас є.
Так, незвааючи на юність, хлопчина й справді носить нашивки старшого сержанта.
- Та навіщо вам моє шило, старший сержант Задерій? У вас власне понижче спини стирчить, вдома сидіти не дає...
Але під регіт бійців він таки дістав з кишені трофейного ножика з багатьма лезамі і простягнув юнакові. Хлопчина, присівши на мішок з піском, почав проколупувати в ремені дірку.

Тим часом "свати" вийшли зі штабу. Капітан із сивими вусами нагадував лейтенантові, на якому новенька чорна форма ще не обім'ялась та не вигоріла:
- Отже пам'ятай, Акімов: тобі потрібні хлопці з бойовим досвідом, насамперед сержанти.
Акімов кивнув, на ходу листаючи списки. З репродуктора лунав голос Левітана:
- В районе Пятигорска наши войска вели бои с наступающим противником. Немцам удалось несколько потеснить наши войска. Внезапным налётом казаки нанесли гитлеровцам значительный урон, порубив до 300 немецких солдат и офицеров. Противник спешно подтягивает в этот район новые резервы...
Дивна річ - що ближче Акімов підходив до бійців, то більше з них згадувало про якісь невідкладні справи та кудись дівалося. Так, від долі не втечеш, і свати можуть просто навмання тицнути у списки: потрібний цей, цей та цей... Але навіщо долю спокушати? Адже морська піхота - це, вважай, смертники.
Акімов розгублено подивився на зовсім поріділу купку бійців, знову на списки... І тут в око йому впав хлопець, який проколупав нарешті нову дірку в ремені, і тепер приміряв його, сидячи до Акімова спиною та не помічаючи офіцера.
- Старший сержанте! - гукнув лейтенант.
Хлопець миттєво вскочив, висмикнув з-за халяви пілотку, надягнув її на стрижену голову, розвернувся та віддав честь - і все це ніби одним рухом.
Акімов роздивився його ретельніше. Зовсім дитина, років сімнядцять на вигляд, не більше. Руки маленькі - але мозолясті, грубезні, з сильними передпліччями. Обличчя загоріле, але блідувате після поранення, дивилося вгору: акімов був вищий на цілу голову. І нашивки старшого сержанта?
- Ваш літер, боєць, - сказав Акімов, трохи ніяковіючи. Він ще ні разу не бував у бою сам, і йому прикро було, що такий горобець вже обстріляний старший сержант, а він, Акімов, у свої двадцять три та з лейтенантськими "кубами" ще не понюхав пороху.
Хлопчина витяг із кишені заяложену книку. Акімов розорнув та прочитав:
- Задерій Єфр. Нік... Єфрем Ніколаєвич?
- Т-так точно! - відповів хлопець, на мить запнувшися.
Акімов полистав список - точно, Задерій Є. Н. значиться. Полистав книжку. Хлопець до поранення служив у медико-санітарному батальоні та мав бойову нагороду за те, що урятував офіцера, та ще й деякий час утримував позицію, взявши зброю врятованого.
- Підеш до морської піхоти? - спитав Акімов.
- А як же ж! - хлопць аж задихнувся з радощів.
- Гаразд. П'ятнадцять хвилин на збори тобі, Задерій Єфрем.
Хлопчина усміхнувся на весь рот:
- Бідному зібратися - лише підперезатися, товаришу лейтенанте.

У батальйоні морської піхоти радіо грало зовсім іншої: передавали нову, але вже знану та улюблену п'єсу "З давніх давен", і саме зараз Марія Бабанова співала хрипкуватим, майже хлоп'ячим альтом:

Меня зовут юнцом безусым,
Мне это право, это право, все равно,
Зато не величают трусом -
Давным-давно, давным-давно, давным-давно.

Єфрем стояв у черзі за обмундируванням. Старшина викликав за списком:
- Джахангіров!
- Я! - відгукнувся високий красень-азербайджанець.
- Який носиш розмір?
- Так – то піт-десят два, а коли нога – то сорок-пят.
- Пощастило тобі, остання пара залишилася, - інтендант бухнув на "прилавок" здоровезні чоботи. - Отримай, розпишися. Задерій!
- Я! - відгукнувся Єфрем. Вийшло чомусь тоненько, пискляво, черга засміялася.
- Де вас, таких горобців, роблять? Розмір який?
- Тридцять восьмий, - Єфрем відчув, що нестримно червоніє.
- Звиняй, пацан, дамських не завезли, - знову черга вибухнула сміхом. - Мащенко, знайди йому сороковий.
Поруч Джахангіров вже отримував чорний бушлат, смугастий тільник, штані, мило, портянки... Джахангіров уже пішов, а Мащенко все порпався в купі взуття під спів Бабанової:

Иной усищи крутит яро,
Бутылкам всем, бутылкам всем глядится в дно,
Но сам лишь копия гусара -
Давным-давно, давным-давно, давным-давно.

Нарешті перед Єфремом з'явилися два порівняно малих чобота, і хвилина ганьби скінчилася. Задерій розписався у амбарній книзі, Мащенко виклав поруч з чоботами решту одягу, мило та балійку
- А ц-це навішо? - пробеькотів Єфрем.
- Ти з якого лісу? Не знаєш, навіщо мило? Йдеш до лазні й миєшся, потім перевдягаєшся. Що неясно?
- Все ясно... - голос Єфрема чомусь трохи схрип. Взявши своє майно під пахви, він прожогом вискочив з каптерки. Пісня лунала по всьму табору батальйона:

Иной клянётся в страсти пылкой,
Но коли выпито, коль выпито вино
Вся страсть его на дне бутылки
Давным-давно, давным-давно, давным-давно!

- Каліахметов! - тим часом викликав сержант наступного.
- Я! - озвався боєць.

Лазня, влаштована також у палатці, знаходилася майже поруч з каптеркою. З прорізаної у даху дірки стирчала труба, з неї валив дим, біля входу стояли барила, з яких напівголі, а то й голі бійці, вискакуючи з палатки, черпали воду. До палатки стояла невеличка черга з новоприбулих, але Єфрем, замість стати в ту чергу, чомусь позадкував, сховався за каптеркою, і там, поміж огорожею й задами палаток та служб, заозирався з панічним виглядом.
В очі йому впала дошка паркану, з якої стирчав погано забитий цвях. Юнак озирнувся - чи нема кого? - а потім зробив дивну річ: поставивши балійку зі своїми лахами на землю, він присів, наблизив обличчя впритул до дошки, притиснувся до неї щокою та, зціпивши зуби, крутонув обличчям, роздираючи шкіру об залізне вістря.
З пораненої щоки рясно бризнула кров. Широко розкривши рота, Єфрем часто дихав, але навіть не зойкнув. Знов підхопивши балійку, затуляючи долонею скривавлене обличчя, він почимчикував до палатки з червоним хрестом. Над табором лунало:

Над нами слава дымом веет,
И мучит только, мучит только нас одно.
Сердца без практики ржавеют
Давным-давно, давным-давно, давным-давно!

- Ну, як же ж ти собі оце так догодив? - питала медсестра, бинтуючи Єфремові щоку. Єфрем знизав плечима:
- Та осьо в лазню йшов, послизнувся на мокрому, а там цвях стирчав.
- Яка вже тепер лазня, - зітхнула медсестра, закінчивши перев'язку. - Йди собі.
- А можна у вас тутай... за занавісочкою перевдягнутися?
- Давай, - сестра почала приводити свій столик до ладу. Єфрем зник за ширмою.
Коли він повернувся, зодгнений у чорний бушлат, сестра щось писала в журналі. Поруч неї лежали декілька пакетів з бинтами.
Єфрем мовчки поцупив два, сховав у пазуху, потім кашлянув, сказав:
- Дякую! - і хутко вийшов з медпалатки.

Новела друга
ГЛИБОКЕ СИНЄ МОРЕ
(уривок)

Фрося йшла вулицею, здіймаючи босими п’ятами тонку жовтувату пилюку. Сонце зливалося з блідого неба просто на голову, і навіть скрізь хустину дівчина відчувала тиск його пекучої долоні. Літо. Спекотне літо – воєнне літо.
Хвіст черги виднівся ще за рогом вулиці: самі чоловіки та юнаки, лише кілька жінок із сумними обличчями. Хлопці з чоловіками навпаки, сумними не виглядають, але й радості не видно, лише якась тверда, трохи стомлена рішучість. Фрося спинилася, пильно глянула на цей хвіст, завагалася. З репродуктора на стовпі щось захекало, потім полинув поважний, тривожний голос Левітана:

От Советского Информбюро. В течение ночи на 19 июля наши войска продолжали напряженные бои на Полоцок-Невельском, Смоленском и Бобруйском направлениях…

Цей голос наче штрикнув її у серце, і вона рішуче встала в край черги.
Чекати не довелося довго: вервечка людей рухалася доволі швидко, минуло лише десь хвилин сорок, і Фрося опинилася перед дверима з написом “Військкомат”. Штовхнула ті важкі двері, увійшла. Вулична спека тут відступала, але не дуже – лише завдяки тому, що сюди не світило палюче сонце, вікон в коридорі не було, все світло давала тьмяна лампа під стелею. Черга тут була також, але більш безладна: дехто стояв до дверей “Медичний огляд”, дехто до воєнкому. Жінок тут не було зовсім, і Фрося трохи зніяковіла. Але чоловіки, що товклися тут, здається, не звертали ніякої уваги на невисоку, кремезну і некрасиву дівчину з облупленим носом і товстенною русою косою до пояса, босу й одягнену в полінялу сукню. Видихнувши, Фрося встала в чергу до воєнкому, всіма силами роблячи вигляд, що вона тут має право бути. Втім, нікому не було діла.
Знову почулося радіо:

…На остальных участках фронта чего-либо существенного не произошло. Наша авиация 18 июля и в ночь на 19 июля уничтожала мотомехчасти противника и действовала по авиации противника на его аэродромах…

Нарешті, дійшла Фросина черга. Вона відчинила пошарпані білі двері й увійшла. Перше, що побачила – старезний грубий стіл, за ним сидить немолодий однорукий чоловік і щось пише, поряд маленький столик з машинкою, по клавішах якої молотить літня змучена жінка.
Всюдисуще радіо чутно й тут:

…В дополнение к тому, что ранее указывалось, за 16 и 17 июля нашей авиацией уничтожено 39 самолётов противника. Наши потери за этот же период - 16 самолётов. В течение 18 июля наша авиация уничтожила 32 самолёта противника.

Секретарка, не дивлячись на дівчину, кинула в її бік:
– Прізвище, ім’я, по-батькові, вік...
Фрося тихо відповідала:
– Задерій... Єфросінья Миколаївна... сімнадцять год.
Секретарка перестала стукати на машинці, здивовано подивилася на дівчину. Воєнком теж підняв голову. Посміхнувся:
– А тиждень тому шістнадцять було. Ростеш, як на дріжджах, панянко, так, чого доброго, за три дні призивного віку досягнеш.
Фрося зашарілася, стиснула пальці:
– Пустіть мене на фронт.
Воєнком стомлено посміхнувся:
– А як же ж! Нам тут вже й телеграму надіслано, особисто від товариша Сталіна: пришліть скоріше Фроську Задерій на фронт, у найважливішу частину, без неї ніяк німця не погонимо, не впоратися без такої бойової одиниці. От хай лише молоко витре – й одразу на фронт.
Фрося не второпала:
– Яке ще молоко?
Воєнком перестав посміхатися, відрубав суворо:
– А таке, що на губах не висохло! Фросько, ти знущаєшся, чи що? Вже поріг весь побила, совісті зовсім нема. Біжи давай додому, до мамки з татком.
Дівчина мотнула головою, тихо відповіла:
– Нема в мене татка з мамкою, я з бабусею живу.
– Ну то до бабусі!
– Товаришу воєнком, ну будь ласочка, візьміть мене до армії! Не дивіться, що я маленька – знаєте, яка я сильна!
Секретарка відвернулася до вікна, але по тому, як затремтіла дрібненько її спина, Фрося зрозуміла, що та сміється.
Воєнком грюкнув по столу кулаком:
– Слухай мою команду, товариш Задерій! Кругом! Шагом марш до бабці! Ать-два!
Червона від сорому й зневаги, Фрося вилетіла з кабінету, з військкомату й, ховаючи обличчя від людей, побігла геть, намагаючись не бачити, не чути, як сміються чоловіки, повз яких вона біжить.
Лише вискочивши на сусідню вулицю, Фрося нарешті зупинилася й віддихалася. Кинула оком в безкрає бліде небо – пусте, лише сонце палає нестерпно.
– Ех... – мовила сама до себе, й, похнюпивши носа, почвалала вулицею вгору, на верх пагорба. Хотілося чогось подивитися на околиці, неначе востаннє.
З пагорба видно не тільки підступаючі до містечка лани та степ, а й широку дорогу... а дорога забита вантажівками, повними солдатів, тягачами з гарматами... видно навіть двійко танків. Армія відступає.
Фрося зітхнула, і раптом відчула на самому краї сприйняття далеке гудіння. Глянула за спину – в небі зростала чорна плямка, зростала швидко... і ось вже видно: то німецький літак-розвідник, і летіть він, здається, прямо на неї – хоча вона розуміє, що на колону військових. Дівчина, дочекавшись, коли літак буде близько, здійняла руки вгору й скрутила німцю дві хороші дулі.
Німець, начебто, побачив, заклав віража, не долетівши до колони, розвернувся й полетів на самотню дівчину на верхівці пагорба, полетів так низько, що Фрося ясно побачила крізь скло кабіни, як німець сміється. Інстинктивно вона кинулася в траву, а поряд з нею здійнялися фонтанчики куряви від куль. Літак пролетів, дівчина підвелася і довго дивилася йому вслід повним ненависті поглядом. Потім закусила край хустинки й заплакала від безсилля й відчаю.