Над рікою правди

Над рікою правди

— Рефеодалізація, або зворотня феодалізація, є тематом нашої сьогоднішньої лекції. Оскільки цей історичний процес іще триває, і в найближчі роки, принаймні, за нашого життя, не збирається закінчуватися, ми маємо безцінну можливість спостерігати його на власні очі, і досліджувати його прояви просто тут, ось зараз. Серед вас є люди з різних планет, з різним укладом життя, є спадкоємці нових феодалів, які, власне, вже перетворилися на старе шляхетство, є діти вільних спільнот та хікосі, що ведуть номадичний спосіб життя. Нашим предкам ще за часів Брайана Ріордана думка про те, що міжзоряними державами керуватимуть герцоги та графи, здавалася гідною лише підліткових серіалів. Але ще за Брайана все змінилося. В кого є ідеї, чому власне?

— Е-е-е, тому що цього зажадали шедайін? — запитала дівчина з тактики. Професорка Чопра всміхнулася.

— Шедайін не вимагали відтворення ані нашої прадавньої феодальної системи, ані їхньої меритократії. Вони хотіли тільки переконатися, що Брайан Ріордан здатний бути вождем, який успадкує Ааррінів дар та заселить Три Світи. Ріордан впровадив республіканську форму правління, але рефеодалізація все ж таки почалася. Чому?

Навряд чи ніхто не знав відповіді — скоріше, не хотів показатися висікакою.

— Добре. Згадайте, що спільного між початковим етапом колонізації космосу і так званими «темними віками» Землі на переламі античності й середньовіччя?

— Низька зв’язність простору, — промурмотів Дік майже собі під носа.

— Амінь, алілуя, хтось це сказав! Добре. Хто пояснить, чому низька зв’язність простору сприяє рефеодалізації?

— Соціальна стагнація, — бадьоро сказала Кікахіка з задньої парти. — Ізоляція. Невеликі спільноти, зіщільнені спільною метою виживання, позбавлені активного інформаційного обміну з зовнішнім світом, мимоволі відтворюють ті самі стратегії протягом поколінь…

Дік краєм ока побачив паніку на обличчі Торіна. Той нормально вспішався у технічних дисциплінах, але ніяковів у гуманітарних, зокрема на лекціях у професорки Чопра, немилосердної до тугодумства.

Межи іншим, Дік підозрював, що Торін у неї потай закоханий.

— Не турбуйся, я потім поясню, — шепнув він, і Торін вдячно кивнув.

— Йоної, ви хотіли доповнити відповідь пані Кікахіка?

— Ні, даруйте, я…

— Ви ділилися з паном Дубощитом якоюсь цікавою думкою. Мабуть, цікавішою, ніж сьогоднішній темат. В такому разі негоже ховати ці перла від решти аудиторії.

Ну, як ви так хочете…

— Я просто вважаю, що те ж саме можна розповісти людською мовою. До того ж, половина присутніх не вивчала аж так ретельно історію Старої Землі, щоб порівняти Темні віки Європи та часи первинної колонизації. Шкільна програма не торкалася цих питань…

— Це не моя проблема і не проблема учнів, які навчалися в школі за нормальною програмою. Тут Імперська Військово-Космічна Академія, а не заклад для альтернативно обдарованих. Може, стандарти вимог до абітурієнтів трохи знизилися, але стандартами викладання я не поступлюся ні на йоту. Моя задача, як і кожного викладача цієї академії, — зробити з вас імперських офіцерів та джентльперсон. А щоби стати офіцером та джентльперсоною, пане Дубощит, треба докладати зусиль. Ви не маєте права вимагати від когось витрачати на вас свій час.

«Він і так гризе знання, наче проклятий!» — Дік стиснув пальці. Не має сенсу сперечатися. Був би, якби він міг відвернути вогонь на себе від Торіна, але професорка Чопра не дала себе так просто відволікти від улюбленої мішені.

— Перепрошую, професорко, — пролунав у гучномовці голос директорки Абімбола. — Мені потрібні Йоної Райан та Нерсес Алішандра.

— Чи надовго? — невдоволено запитала професорка.

— Боюся, на весь час лекції.

— Гаразд, — Чопра повернулася до Діка. — Як вже на те, то я не сумніваюся, що ви цілком здатні опанувати темат самостійно. Я чекаю від вас обох есею принаймні на півтори тисячі слів.

***

— Річарде, хлопчику мій, — Ройє розкрив обійми та притис Діка до грудей, щойно той увійшов у ректорчин кабінет. — Як давно я тебе не бачив.
 
В Діка всохло серце.

По-перше, Ройє не перетравлював Діка, і це було навзаєм.

По-друге, він прекрасно знав, що Дік не переносить чоловічих доторків.

Отже, це все був сигнал для Шани, ракета з феєрверком: на нас суне якась велика дупа, і ось-ось проковтне!

— Шано, дорогенька, — полишивши Діка, він обійняв дівчину. — Будь сильною. Твоя бабуся померла.

— Йой, — Шана була значно кращою акторкою, ніж Ройє. — Як це сталося?

— Її корабель увійшов у дискретну зону і не вийшов, — чоло Ройє прорізали зморшки стриманої скорботи.

— Як прикро, — вихопилося у Діка. — Вона лише трохи не дожила до ста років.

Через голову Шани Ройє послав йому спопеляючий погляд.

— Я так розумію, що ви потребуєте трохи часу на самоті, — сказала директорка. — Тож кадети звільнені від занять на сьогодні. Чи мусять вони бути присутні найближчим часом на якихось погребальних церемоніях?

— Так, — схилив голову Ройє.

— Тоді вони отримають відпустку належним чином, — директорка встала. — Йоної, Нерсес… мої співчуття.

 

— Де тут можна перекинутися парою слів, аби ніхто не завадив?

— У каплиці, — Дік показав рукою. — Треба помолитися за спокій та порятунок бабусиної душі. Вона, зрештою, так багато для мене зробила.

— Це вже через край. Вона не була християнкою.

— Так, але зацінила б іронію. Це ж під виглядом погребальних церемоній вона планувала з Бет свої милі змови. Тож ходімо.
 
В каплиці насправді було самотньо і тихо. Дік сів на лавці у правому засторонку, майже біля ніг статуї Святого Брайана. Ройє примостився поруч.

— Кажіть, що насправді трапилося.

 …Бо стара кажаниха була тобі осоружна так само як і мені, і Шані вона була достатньо далекою, щоб повідомити про її смерть просто через інфосферу. Отже…

— Піди погуляй, — звернувся Ройє до Шани.

— Чого це? Вона була моєю, а не його бабусею. Я теж сильно сумую.

— Тоді знайди затишний куточок і поридай трохи. В нас є розмова.

Шана пхикнула та відійшла у протилежний засторонок і, як добра християнка, опустилася перед скульптурою святого Аарріна навколішки. Ройє підозріло на неї зиркнув, але ніц не сказав.

— Ну то навіщо ви тут? — запитав Дік.

— Лі йшла на «Сумасі» з екіпажем із трьох. З Тайросу до імперського домену. У секторі Велета до них хтось причепився. Вони не зуміли ані впізнати сигнатуру, ані роздивитися конструкцію. Перед тим, як стрибнути у міжпростір, дали два ансібль-пакети. Перший пішов на Тайрос. Другий, шифрований, прийняв «Сабатон». «Сумаха» з міжпростору не вийшла.

— Цікаво, — сказав Дік без найменших ознак цікавості. Між Тайросом та імперським доменом було вісім стрибків. Сектор Велета — останній. Там хтось чекав, чигав саме на корабель, яким подорожуватиме Аеша Лі, радше за все — саме заради даних, що їх вона передала на «Сабатон».

— Зміст пакетів ідентичний?

— Ні. Той, що пішов на Тайрос, був стислий: «Нас атакують, спробуємо укритися в міжпросторі». До тебе пішла шифровка на чотири терабайти.
 
Не годиться свистіти в храмі Божому, а то б Дік був присвиснув.

— Жалобну церемонію я призначив у Картаґоській амбасаді на дев‘ять за орбітальним часом. Встигаємо під’єднатися до «Сабатону», скачати дані й повернути тебе до Академії.

— Що то за дані?

— Я не знаю.

Дік встав.

— Щасти вам у їх отриманні, сеу Ройє.

— Ти здурів? Річарде, не на часі показувати підлітковий темперамент.

Заплющити очі, схилити голову, видихнути.

Розплющити очі, підняти голову, вдихнути.

— Не на часі тримати мене за службового коса, який виконує команди і не ставить питань. Лі загинула в секторі Велета — отже вона мала за сто тридцять годин прибути сюди особисто. Дані, які очільниця сінобі везла у імперський домен особисто, які вона передала пакетом лише перед лицем смерті — тхнуть смертю. З тієї хвилини, як Сабатон отримав пакета, в мене мішень на лобі, і я хочу знати, навіщо Лі мені її намалювала. Кажіть, у чому справа, або виколупуйте ці дані із «Сабатону» самі як знаєте.

— Сядь, — набурмосено прошепотів Ройє. — Я правда не знаю, що воно в тому пакеті. Але я здогадуюся, звідки він узявся.

Дік сів.

— Не так давно… Десь із тридцять стандартних діб тому… У локальному просторі Дурги пірати захопили дослідницьке судно «Вісник Світанку».

— Є транспорт Сіндену з такою назвою.

— Це саме він. Сінден дав йог дослідникам в оренду. Чи взяв участь у дослідженнях. Залежить від точки зору.

— Що він робив у просторі Дурги? Це ж не наш сектор і навіть не нейтральний, це вже Вавилон.

— Питання дуже слушне. Щоб його не поставила нам вавилонська влада, Сінден гарненько попрохав сінобі впоратися з тими піратами. До Тайросу два стрибки, туди й назад. Сінобі впоралися. Звільнили корабель та всю команду, яка складалася, власне, з хікосі та дослідників під рукою такого собі Кельвіна Кассіно.

— Дослідження фізики міжпростору? Секретні?

— Так. І я не повірю, що Лі впустила нагоду накласти лапки на дані про ці дослідження.

— Матеріали польових випробувань?

— Радше за все. Ось, я сказав усе, що знаю. Ходімо.

Тепер встали вони обидва.

— Якщо ми не візьмемо Шану, це виглядатиме підозріло, — сказав Дік. Ройє зітхнув.

— Авжеж. Авжеж ми її візьмемо.

Дік махнув їй рукою, і вони покинули капличку.

Капличка, побудована на фундаменті якоїсь шедайінської суспільної споруди, мала секрета, відомого всім кадетам: якщо тихо, неголосно розмовляти попід стіною у засторонку Святого Брайана, то чутно буде у засторонку Святого Аарріна. І навпаки.
 
Але Ройє не навчався в Академії, і нічого не знав про цей акустичний фокус.

 

Дік збирав рюкзака, коли зайшов Тоніо. Третьокурсники мали зараз вікно у розкладі.

— Овва. Куди це ти?

— На похорон. Типу того.

— Мої співчуття. Хто помер?

— Шанина бабуся.

— Не хочу виглядати козлом, але до чого тут ти?

Дік ретельно запечатав церемоніальне хаорі у вакуумний мішок та поклав у рюкзака, вмостивши вздовж задньої стінки, аби не зім’яти.

— Вона мене начебто всиновила. Увнучила, — він підвів голову і печально посміхнувся. — Чесно кажучи, я ненавидів стару відьму.

— То чого їдеш?

— Жартуєш? Ти б не хтів гайнути звідси хоча б на день?

Тоніо засміявся.

— Ще б пак. Коли повернешся? Що сказати хлопцям?

— Сподіваюся, скоро. Бувай.

Дік застібнув рюкзака, закинув на спину та махнув рукою. Щойно він вийшов, Тоніо простягся на ліжку.

Він був дуже стомлений. Правду кажучи, постійно стомлений з першого тижня від повернення в Академію, бо на третьому курсі починалася підготовка до випуску, і не було коли вгору глянути. Навіть вікно, що їм давали для додаткової підготовки, він використовував для сну. Отже він стулив повіки та задрімав, але невдовзі був вирваний зі сну дзижчанням сантор-кому.

Викликав батько.

— Чого в тебе сонні очі? Ти спиш серед навчального дня?

— У мене вікно.

Голова Служби безпеки імперського космофлоту трохи скривив вуста.

— Вікна у розкладі даються не для того, щоб ти спав, а для додаткового самостійного навчання. Це правда, що голова сінобі загинула?

— Що?

— Аеша Лі, голова сінобі, начебто зникла у переході між сектором Велета й локальним простором імперського домену. Сьогодні опівночі за часом Меб відбудеться, як вони то кличуть, Зоряний похорон.

— А до чого тут я? — Тоніо задушив позіхання.

— До того, що твій приятель по кімнаті там буде, а я чомусь дізнаюся про це не від тебе. Що з тобою, Тоніо?

— Зі мною нічого, — Тоніо дещо роздратувався. На себе — через те, що не здогадався з’ясувати, що воно за «Шанина бабуся», і на батька — чому той вважає, що Тоніо має шпигувати для нього за Діком? Одного разу він уже пошився в дурні через це, і ось тобі знову.

— Нічого, — повторив він. — Я навчаюся. Працюю. Практикую. В мене обмаль часу. Так, Дік сказав мені, що та жінка була йому на кшталт прийомної бабусі, але я гадки не мав, що вона сінобі.

— А ти не здогадався проявити трохи участі? Зрештою, він твій друг. Ти не розпитав його докладніше про стосунки з нею?

— Було не дуже доречно. Він сказав, що ненавидів її. Після цього не хотілося лізти в душу.

Батько погойдав головою.

— Ти не станеш хорошим командиром, якщо не розвинеш у собі цікавість — щиру, непідробну цікавість — до справ своїх колег та підлеглих.

Тоніо тяжко зітхнув.

— Ну добре, — сказав батько, змірявши його поглядом. — Повертайся до свого сну, якщо в тебе нема корисніших справ, — і відключився.
 
Але повернутися до сну в Тоніо не вийшло: з занять повернулися Спалах та Ґайї. Наближався час вечері.

 

Зоряний похорон в Домі Ріва — це такий самий похорон, як і будь-який інший, тільки без небіжчика. А оскільки у випадку смерті хікосі ситуація «тіло так і не знайшли» є стандартною, то й традиційний церемоніал давно відпрацьований і навіть не дуже різниться у Імперії та Вавилоні: люди збираються у приміщенні — бажано просторому, бажано маючому певний стосунок до релігії, якої дотримувався небіжчик, але якщо небіжчик не сповідував жодної віри, то достатньо, щоб з тієї споруди було видно зоряне небо, — ставлять або вішають там портрет померлої людини, прикрашають це все якимись квітами, проголошують щось на честь покійного та помірно випивають. Можна й не помірно, як карта ляже.

Інколи буває незручно: людину гарнесенько відспівали та справили гідну учту, а вона з’являється живою. Але такі дива трапляються рідко.

Ріва не могли не викаблучитися. По-перше, свою дипломатичну резиденцію вони влаштували на Меб, а не на Ерін. По-друге, нею служив колишній флагман Лівого крила, корабель тайсьо Ріхарда Шнайдера «Дельта». Згідно з імперськими вимогами по укладанні миру Ріва мали демонтувати всі важкі військові кораблі. Тож роззброєну «Дельту» перегнали на Меб, посадили біля куполу Сереніті, зняли з неї двигуни, підвели комунікації, і ось маєте амбасаду, яка муляє очі імперським бюрократам.
 
Але дехто тлумачив краєвид з «Дельтою» на свій лад.

— Це трофей, — сказала дебела жіночка дівчинці років дванадцяти, вказуючи на «Дельту». — Коли ми розбили Ріва, ми змусили їх розібрати та роззброїти всі їхні військові кораблі. А цей поставили тут та змусили Ріва зробити в ньому свою амбасаду, аби не забували, ким вони є і хто їх розбив.

Дік не втримався.

— Даруйте, вельмишановна, але все було навпаки: Ріва самі вирішили використати свій крейсер під амбасаду і нагадувати нам, ким вони є і кого ми… власне, приєднали, а не розбили.

Жінка й дівчинка дивилися на нього, і перебіг їхньої думки можна було прослідкувати на обличчях: юнак у формі кадета ІВКА, невеликий на зріст, ліва рука вкрита татуюванням від зап’ястку до ліктя, та ну ж бо!

— Ще один паскудний вавилонолюб, — процідила жінка крізь зуби та повернулася до дівчинки. — Твій батько загинув, захищаючи таких, як він, а ти не будь такою. Ходімо звідси.

— Оро, — пробурмотів Дік. Він звик, що його ненавидять, але цього разу його навіть не признали.

— Тебе можна залишити самого на п’ять хвилин, щоб ти не наразився на неприємності? — спілкування з імперським посадковим контролем не покращило ані настрою, ані вдачі Ройє.

— Та де ви тут бачили неприємності, — засперечався Дік. — Так, просто розмова.

— Якби нас пустили у шлюз амбасади… — з невинними видом промовила Шана.

Ройє мовчки показав їй напрямок на кар-станцію і покрокував туди перший. Так, паркування катера у суспільному доці було даниною саме його параної — Дік та Шана радо вирушили би до Меб загальним транспортом, а амбасада мала приватні шлюзи. Ба ні, Ройє наполіг на тому, щоб вони летіли його катером і запаркувалися у суспільній зоні.

— Я не обіцяв вам прикидатися трапістом, — сказав він, крокуючи за Детонатором.

— За півроку я вже забув, якого ти відростив великого рота, — відповів той.

Вони взяли вільний кар та поїхали до готелю. Часу було ще багато, належало перевдягтися у жалобу.
 
Ще з дороги Дік спробував отримати дані через інтерфейс, який йому повернув Кілбурн на час відпустки, але Сабатон сказав, що пакет вимагає біометрії Діка.

— Ой, начебто ти не можеш дати йому мою біометрію! — закотив очі юнак.

— Аж ніяк, Капітан. Пакет відповість лише вам особисто.

Отже, треба було потрапити на Сабатон. Але перед тим — взяти участь у Зоряному похороні.

 

Дік, Ройє та Шана порядним чином увійшли в конференц-зал «Дельти», влаштований у колишньому відсіку двигуна. Тхнуло сандалом, курилися палички, під стіною стояла тримірна роздруківка зображення покійниці у повний зріст: постать — стандартний жіночий образ у стандартній для погребального обряду позі, обличчя роздруковане окремо й пристосоване… не те щоби абияк, але тайсьо Огата, бувши скульптором, знайшов би цю статую гідною радше оплювання, ніж ушанування.

Біля ніг подоби стояло чимало кошиків із живими квітами — дорогеньке задоволення тут, на космічній станції. По одному кошикові стояло біля ніг таких само подоб інших загиблих членів екіпажу.

Знайомі не чіплялися з вітаннями — спершу належало привітатися з мертвими. Дік підійшов до подоби, поставив разом з Шаною їхній кошик, запалив паличку, склав руки перед грудьми та тихо промовив:

— Вічний спокій даруй померлим, Господи, нехай світло вічне їм сяє, нехай покояться з миром. Амінь.

Шана, стоячи поряд, так само склала руки, але не казала нічого. Ройє обмежився тим що запалив паличку та схилив голову.

Гем-служник (вільний, авжеж, вільний, бо служив на кораблі!) підійшов з тацею, запропонував трохи вина. Дік взяв чашечку. З першою чашкою належало проголосити щось на честь померлої, і люди поблизу замовкли, чекаючи, що він скаже. Він промовив:

— Аеша Лі служила Домові Ріва, не шкодуючи ані себе, ані інших. Вона робила те, що вважала за потрібне, ні на що не зважаючи, і принесла мир на Картаґо. Моя повага до неї триватиме до віку.

— Я любила бабусю, — Шана зуміла навіть пустити слізку.

— Це була епоха, а не просто жінка, — сказав Ройє. — На добре чи погане, але ця епоха закінчилася.

Вино було не виноградне, персикове, але хороше. Дік почав роздивлятися поминальників. Імперців та картаґосців прийшло десь порівну (цікаво, коли він перестане відокремлювати подумки імперців від картаґосців?), але й картаґосців Дік знав не так багато: ось пан Закарія Валент, торгівельний представник Кордо, ось пані Касуі, аташе у справах самозахисту, (Картаґо заборонено мати армію, але можна «сили самозахисту»), ось пан Ґіро, повірений у справах гемів, пані Сак, що займається питанням еміграції та тимчасового перебування картаґосців у імперському домені… Ще з надцять людей, яких він не знав особисто, але гербові накидки полегшували справу, вказуючи на клан: Сейта, Гамелін, Соґа, Керак… Раптом наперед виступив знайомий: високий смаглявий чоловік у військовій формі із знаками департаменту безпеки на комірі. Аксель Ельба.

— Добрий вечір, панство кадети, — він простягнув руку для потиску, Дік та Шана потисли, потім настала черга Детонатора.

— Адмірал Аксель Ельба, голова Департаменту Безпеки імперського космофлоту, — представив Дік. — Максим Ройє… — Дік зупинився, не знаючи, яку чергову посаду обіймає Ройє зараз.

— Просто Максим Ройє, приватна особа, — Детонатор потис руку батькові Тоніо.

— Приватна особа, що контролює левову частку майна та прибутків картаґоського тайсьо — не така вже й приватна, — усміхнувся пан Ельба.

— Левова частка, за байкою, значить «все». Я контролюю не все, а сімдесят два відсотки, — заперечив Ройє.

— О, це рішуче міняє справу, — Ельба знову подивився на Діка. — Признаюся, я очікував побачити тут юного Анібале.

— Вони не були близькі, — сказав Дік. — Анібале не забажав прилетіти.

— Зрозуміло. Мої співчуття, фрей.

— Дякую, — Шана блиснула вологими віями.

— Якщо церемонія приватна, тоді я, мабуть, завий тут, — пан Ельба озирнувся. — Але мені так просто і щиро дали запрошення…

— Ви колега, кого бабуся шанувала, — сказала дівчина. — Я не уявляю, хто міг би вам відмовити.

— Приємно це чути, — сказав адмірал.

— Так само, як і бачити вас тут, — Детонатор трохи схилив голову набік. — Присягаюся, покійна високо оцінила б цей рух.

— Я влещений. Але прикро, що такі інциденти трапляються в такій близькості від імперського домену. Я почуваюся відповідальним.

— Не варто. Зазвичай сінобі не вмирають своєю смертю.

— Проте це був, наскільки я розумію, не нещасний випадок. Отже, ми впроваджуємо розслідування.

— Зрозуміло.

— Давайте я висловлюся ще ясніше: територія Картаґо, на якій працюють закони та звичаї Картаґо, закінчується в цьому кораблі. За його межами неприпустимі ніякі вендети, приватні розслідування тощо. Сінобі не мають повноважень у імперському домені. Тим паче екологічна поліція Картаго.

— А до чого тут ми? — невинно поцікавився Дік.

— Ви краще за мене орієнтуєтеся в тутешній компанії та можете донести мої слова до потрібних вух.

— Та ви й самі можете, — Ройє повів рукою у напрямку групи з двох жінок та одного чоловіка. — Ось пані Сільвестрі, повноважний представник тайсьо у імперському домені.

— З усією повагою, пане Ройє, але я не був би вартий свого кисню, якби не знав, що фрей Сільвестрі ваша людина.

— Вона людина тайсьо, — заперечив Ройє. — Вона представляє Картаґо в імперському домені. Я тут просто гостюю.

— Зрозуміло. Отже, я мушу поговорити з представником тайсьо. А вам, панство кадети, раджу не гаяти часу. Якщо ви сядете на найближчий човен до Ерін, то вранці встигнете на першу лекцію.

— Ні, — сказала Шана. В Ельби підскочили брова.

— Найближчий човен приземляється у порту Кумал, звідти до Айфе дев’ять годин субатмосферного польоту. Ми не встигнемо на першу пару. Ми взагалі не встигнемо на пари. Але за чотири години відлітає човен до Нью-Галвею, звідти до Айфе летіти лише дві з половиною години. На першу пару не встигаємо все одно, але потрапляємо на другу.

— Браво. Я не вивчав розклад аж так ретельно.

Шана виглядала улещеною. Ельба відкланявся.

— О, супер, — сказав Ройє, коли він віддалився. — За нами будуть очі.

— Ну то не йдіть зі мною, — знизав плечима Дік. — Залишайтеся у готелі. Сабатоне!

— Капітане, — прошелестіло у вусі.

— Скажи, ти за півроку нудьгування вліз у транспортну систему Меб?

— Я не мав такого наказу.

— Я не питаю, чи мав ти такий наказ. Ти вліз у неї чи ні?

— Так, капітане.

— Ну то візьми цивільненько мені квіточка до Пристані Надії на десь опівночі, та й подивимося, що з того вийде.

— Чого це ти маєш їхати один? — запитала Шана.

— Я їду з тобою, це не обговорюється, — сказав Ройє.

— Ви завжди, налаштувавши мишоловку, саджаєте поруч великого й гавкучого собаку?

Ройє трохи перекосило від цієї метафори.

— Ти занадто цінний, щоб використовувати тебе як шмат сиру.

— Але ні вам, ні Шані Сабатон не надасть тих даних, крапка. До того ж, на шляху туди мені ніщо не загрожує.

— А на зворотньому?

— Мені потрібна буде підтримка. Тож я трохи пошастаю тут, а потім тихесенько вшиюся. А ви чекайте на мене у Колодиці.

Колодицею звали центральну станцію монорельсу.

— Ти певний, що доберешся до Колодиці?

— О, так, — щиро сказав Дік.

— Мені це не подобається. Чому хоча б вона не може супроводити тебе до доків?

— Бо в доках нічого не трапиться. Там занадто просторо, є куди втекти. Ну ж бо, чого я маю пояснювати вам елементарні речі?

— У мене враження, що ти хочеш відкараскатися від мене аж так, що ладний ризикнути всією справою.
 
Це було вірне враження. Дік не довіряв Ройє і відчував, що, можливо, Лі не довіряла йому також. Та й загалом він потребував часу наодинці з цією загадкою та, можливо, Сабатоном, без рудої горгульї, що нависає над головою. І навіть без Шани.

— У мене враження, що ви надто наполягаєте.

— У мене враження, що ти нудьгуєш за найманими вбивцями.

— Так, Картаґо сформувала в мене замахозалежність. Тихо, сюди йде Сільвестрі.

Амбасадорка підійшла до них та привіталася, чемно вклонившися, вони відповіли на привітання таким само чемним поклоном, довгий час ніхто не підіймав голови перший, нарешті Дік пробурмотів:

— Гаразд, нечемою буду я, — і випростався.

— Імперці стоять на вухах, — сказала Сільвестрі без передмов. — Наші також. Я висловила занепокоєння тим, що картаґоський корабель міг бути атакований у їхньому локальному просторі. Пурана витанцьовує у Раді зі своїм «Ось бачте, я ж казав!». Всі кленуться, що були де завгодно, крім простору Велета. Я бачу, ти притяг сюди школярів — що, справи аж такі гівняні?

— Скоро дізнаємося, — Ройє мигом покликав служника, взяв чашку вина, випив.

— Я пішов шастати, — сказав Дік. — А ви мене прикрийте.

Він «шастав» десь із півгодини — з кимось перекинувся словом, з кимось підняв чарку за упокій загиблих хікосі, і нарешті вислизнув службовим виходом до шлюзу, а там — до кару, яким і поїхав до Колодиці.

Від Сереніті до Пристані Надії монорейковий потяг ішов п’ятнадцять хвилин. Ще п’ятнадцять йшов самою Пристанню: там було сім зупинок з двохвилинним інтервалом між ними. Дікова була четверта.

Пристань Надії знаходилася у здоровацькому кратері та містила понад тисячу цивільних кораблів. Безпечною вважалася посадкова відстань у кілометр в усі боки, і то для кораблів розміру Сабатона, що за класом проходили як яхти. Сабатон сидів на дванадцятому километрі, тож Дік вскочив на хібан та був на місці у десять хвилин. На Тарі він летів би довше, але у цих тунелях, щоб зекономити ватажникам зусилля та енергію, відімкнули штучну гравітацію.

— Вітаю вас, капітане, — сказав Сабатон, щойно Дік піднявся на борт.

— І тобі не хворіти, — Дік майже одразу почав роздягатися. — То що з цим пакетом?

Зі стелі спустився вусик-сенсор, Дік підставив йому вуста, дав зазирнути в око.

— Ну як, це я, чи не я?

— Капітан на півтори килограми важчий, ніж був.

— Це м’язи, — Дік скинув панцу, додав до ретельно складеної купи одягу на підлозі, попростував голий далі в напрямку зброярного відсіку.

— Ні, м’язи складають лише сорок відсотків набраної ваги. Решта — жир.

— Цієї інформації я не питав, — клята Академія, занадто добре там годують, забагато часу просиджуєш на лекціях та самостійних зайняттях…

Зі стелі на голову полилася вода, приємно тепла, з запахом яблук.

— Цього я теж не просив!

— Ви не хочете освіжитися перед тим, як вдягати піддоспіх?

— Хочу, але спершу туалет і дешифровка.

— Дешифровка триватиме трохи часу.

— Хай йому грець, — Дік зайшов в туалет. Це було конче необхідно, бо захисний піддоспішник, теппі, мав бути щільним з усіх боків. Так, була модифікація, що розкривалася у пахвині, але сьогодні Дікові була потрібна не вона.

— Скільки часу?

— Хвилин із десять. Ванну?

— Давай.

Отвір у підлозі миттєво розкрився саме під ногами і Дік провалився в підігріту воду з тим самим яблучним ароматом.

Сабатон любив такі жарти. Тому Дік уже звик і не скрикнув та не спробував утриматися за закрайки. І коли масажер торкнувся тіла, не підскочив, мов встрелений, а лише сказав:

— Забери мацаки.

Сабатон забрав масажер та ввімкнув систему інтенсивного миття. Вода завирувала довкола Діка.

— Капітан скучив за Сабатоном на Айфе?

— Так, — зізнався Дік. — У порівнянні з деякими моїми однокашниками в тебе просто янгольський характер.

— Ми могли б вживити під шкіру інтерфейс прихованого носіння, — найневиннішим тоном запропонував корабель. — І тоді я був би з вами весь навчальний час.

— То було б чітерство, — сказав Дік. А потім подумав, що найближчої доби йому б знадобився інтерфейс, який не можна знайти при поверхневому огляді. — Скільки часу це займе?

— Близько двадцяти хвилин.

— Давай. Водночас із теппі, — він виліз із ванни, вона тієї ж миті перетворилася на мілке заглиблення у підлозі. — Як завжди.

Щільний потік крижаної води охопив його на п’ять секунд, аж подих перехопило, а потім з усіх боків ринуло тепле повітря. Висихаючи на ходу, Дік пішов до зброярні.

— Що розшифровка?

— Вона готова.

Перед Діком повис… якийсь набір даних. Формули, графіки, звіти, статистичні таблиці, знову формули… Він на мить застиг на місці.

— Ти певний, що це розшифровка?

— О, так, Капітан. Алгоритм був не дуже складний.

— Ще щось? Якесь особисте послання?

— Так.

Дік торкнувся стіни, знову дав вусикові мазнути по вустах та зазирнути в око. Стіна розкрилася. Дік увійшов у зброярню.

Теппі, на відміну від простіших та дешевших видів піддоспішника, не вдягається, а плететься просто на тілі. Дік задав модифікацію та ступив у камеру, розчепирився знаком «великий», завис між силових полів, підставив тіло під розпилювач рідкого шовку. Водночас голову охопив обруч, потилиця засвербіла — почалося підшкірне внетрення інтерфейсу.

— Показуй.
 
У промені зависла голограма Аеші Лі. Привид сидів у командному кріслі корабля.

— Якщо ти це дивишся, я мертва, — сказала стара. — У тебе в руках дані експериментів, які проводилися у секторі Дурги екіпажем «Торнадо» та «Вісника світанку». Не знаю, хто й чому, але заради них хтось готовий вбивати. Не вір нікому. Будь собою.

Привид розчинився. Рідкий шовк на тілі висих, настала черга амортизуючого гелю.

— І це що, все?

— Так, — відповів Сабатон.

Дуже корисні відомості, пані Лі! Просто-таки безодня інформації! Красно дякую! Дік зітхнув.

— Дані по кораблях «Вісник Світанку» та «Торнадо».

Сабатон вивалив ворох документів, створених корабельними санторами «Вісника світанку» та «Торнадо».

— Впорядкуй за часом створення.

— Суб‘єктивний час створення може розбігатися з об’єктивним. Кораблі знаходилися у різних секторах: «Вісник світанку» — Дурги, «Торнадо» — Саторі.

Цікаво. Саторі — то вже був нейтральний сектор, нащо дражнити гусей та тримати сінденський корабель у загальному просторі Вавилона?

Дік бігцем проглянув записи корабельних журналів та виявив, що протягом шістдесяти діб обидва кораблі зробили понад двадцять стрибків кожен. Ну так, то ж є експерименти з фізики міжпростору… але не це вразило його найбільше.

«Торнадо» був кораблем дому Ріва і належав… кланові Соґа. Точніше, був конфіскований ними в рейдерів під час шнайдерівської великої чистки.

Ройє міг не запам’ятати назви корабля, одного з багатьох, що належали Соґа. Але не запам’ятати факту співробітництва Соґа та Сіндену? Це все одно що проспати Апокалипсіс.

— Цікаво, — промовив Дік вголос. — Ройє не згадував про «Торнадо».

— Мабуть, через те, що цей корабель загинув, — сказав Сабатон.

— Дані!

— Це було, судячи з запису, планове знищення, — Сабатон знову розгорнув у повітрі простирадло тексту, формул та графіків. — Уся команда перейшла на борт «Вісника світанку».

Дік глянув на годинник. Ройє, мабуть, вже сече й рубає.

— Ти зможеш це залити у інтерфейс?

— Ні, але можу прокласти декілька нейростовбурів вздовж хребта

— Давай.

Свербіння поповзло від шиї донизу.

— Запрограмуй їх так, щоб у випадку моєї смерті інформація зникла.

— Зроблено.

— Мій наступник — Алішандра Нерсес. У випадку її смерті — Анібале Оґата.

— Зроблено.

— Коли я тебе покину — піднімай дупу, перелітай до хребта Фроеха та переходь у стелс-режим. Лети, не виходячи за зону польотного контролю. Загалом не піднімайся вище за п’ять метрів над поверхнею. Зроби вигляд, що ти екскурсійний катер чи щось таке.

— Нагадати вам, що такі польоти караються штрафом у розмірі…

— Так, якщо нас попалять. Не тобі платити, виконуй.

— Буде зроблено. Вас вочевидь цікавлять оці анімовані графіки, розгорнути їх детально?

— Авжеж, зроби мені ласку.

Волокна пластику й металу, вигадливо переплетені у два шари, уже обіймали його руки до ліктів та ноги до колін. Дік поворушив пальцями, спробував згадати, де заграв рукавички, і чи брав їх з собою взагалі. Так, брав, на Айфе зараз було холодно, мають бути в рюкзаку…
 
В анімованих графіках він зрозумів не більше, ніж у формулах, але його увагу привернула позначка GJ на осі Х. Вважаючи на те, що ці показники зростали до п’ятизначного числа протягом лічених секунд на осі Y, процес, що відтворювався на графіку, називався словом «вибух».

Якщо Дік не помилявся, звичайно…

— Скажи мені, як на твою думку, що описують графіки одинадцять, одинадцять-а, одинадцять-b, дванадцять, тринадцять а, b та с?

— Вони описують масивне виділення енергії протягом дуже стислого часу. Перевести в кілотони?

— Так.

— Від двох до вісімнадцяти. Детальніше?

— Не треба.

Дік спробував вчитатися в текст та формули. Якщо зосередитися (а коли човник бігає в тебе проміж ніг, дуже хочеться зосередитися на чомусь іншому), то все не така вже й китайська грамота, навіть ті фрагменти, що написані з її вживанням, тобто на ніхонго. Йдеться про міжпростір та час перебування в ньому, про фізичний стан пілотів, про якийсь новий алгоритм синхронізації пілота й корабля… Чи вже не корабля? От цієї частини Дік не міг второпати. Він погано знався на програмному забезпеченні пілотування, нейромереживні структури, які пристосовували рушійні апарати корабля до індивідуальних реакцій пілота і навпаки, були занадто складними, в Академії це починали викладати лише на третьому курсі.

— Що ти з усього цього зрозумів? — спитав Дік.

— На мою думку, йдеться про керування безпілотним апаратом у міжпросторі, — сказав Сабатон.

— Але це неможливо.

— Як скажете, капітан.

Дікові стало холодно у животі, і зовсім не тому, що там зараз снував човник-павучок.

— Даруй, але у міжпросторі не розповсюджуються ані світло, ані радіохвилі, ані гравітаційні коливання. Тому дистанційне керування у ньому і є неможливим.

— Але йдеться саме про дистанційне керування. Ось звіт, — Сабатон розгорнув текста.

Шапку текста було закодовано. Адресатом виступав позивний Мінос, підписав Дедал. Мінос докладав, що випробування Тифону у астероїдному поясі Саторі пройшло в цілому задовільно, але одного з пілотів спіткала стрибкова смерть.

Щось не те, подумав Дік. Щось тут геть зовсім не те… Бо штука, яка вибухає, і не випадково, а планово, зазвичай носить назву «зброя». А коли йдеться про секретне дослідження зброї, до того ж сумісними зусиллями Сіндену та Ріва…
 
На це треба подивитися більш компетентними очима, а де їх взяти, коли Лі сказала не вірити нікому, і… так, вона не сказала зробити винятки для Шани й Ройє…

Павучки завершали своє плетиво на його грудях та спині. Комір жорстко підпирав підборіддя спереду і потилицю ззаду, тепер, навіть якщо розслабити шию, голова б не схилилася. Можна було б вив’язати й каптура-підшоломника, але це демаскувало б його передчасно та остаточно. Козирями світити не треба.

Він саме одягався, коли викликав Ройє.

— Де ти є? Чого так довго?

— Я в Сабатоні. На добру ванну треба трохи часу.

— Яку ще ванну?!

— Ванну, масаж, інші процедури, корисні для здоров’я. Чекайте на мене у Колодиці, буду десь за півгодини, — він вимкнувся. — Сабатоне, треба спланувати подальший план дій.

 

Коли потяг зупинився, з вагону, куди сів Дік, вийшли двоє та перейшли в інший вагон.

Двоє залишилося.

Дік роздивлявся їх: чоловік та жінка, вони виглядали як докери. Але при них не було хібанів. Та ну ж бо, а як вони потрапляють на роботу? Пробігають десятки кілометрів цими тунелями?
 
На наступній зупинці зайшли ще двоє чоловіків. Ці виглядали як хікосі. Може й насправді були хікосі, але навіщо хікосі їхати до міста з повним поясом інструментів?

Коли на наступній зупинці зайшли ще двоє кремезних чолов’яг, Дік вже ледве тамував сміх. Та за кого ви мене маєте, за Залізного Воїна з дорами «Зоряний міст»?

Опустити голову, заплющити очі, вдихнути.

Підняти голову, розплющити очі, видихнути.

Потяг зрушив з місця.

— Ну то як, — повільно спитав Дік, — ще когось чекатимемо, чи вже почнемо?

Питання було суто риторичне: далі до самої Колодниці потяг прямував без зупинок. Але ж не можна кидатися на людей отак одразу, треба спершу виявити якісь ознаки доброї волі.

Жінка, що вдавала з себе докера, вихопила станер та вистрілила йому в груди. Решта кинулися на нього з усіх боків. Ага, зараз.

— Фаза один, — скомандував він Сабатонові, і той вимкнув у вагоні штучну гравітацію та водночас ввімкнув музику — одну дуже енергійну хаку, що морлоки її співали під барабани.

Потяг набирав розгону, тож всі шестеро з вимкненням гравітації полетіли проти руху шкереберть, бо жоден ні за що не тримався. Ні, один вже тримався за Діка, але той врізав йому ногами по гомілках — так, це боляче! — і вивільнився, кинувшись у інший бік вагону.

— Може, просто поговоримо? Як добрі християни? Ні? Авжеж, ні…

Вони знов посунули всім гамузом, вже пристосувавшись до прискорення, і наступні півтори хвилини минули дуже інтенсивно. Протягом цього часу Дік зробив два висновки. Перший: в них наказ брати його живим та у повній свідомості. Другий: попри ці два моменти їх не хвилює, як його покалічить. З тієї секунди, як вони збагнули, що на ньому захист, вони не стримувалися: били щосили, уникаючи лише ударів у голову. Діка поки що рятувала тільки мізерна гравітація Меб, що не давала супротивникам можливості користуватися своєю вагою, та те, що вони мали зберегти йому життя і тяму. Ну й те, що він свого часу багато грав у гравіполо, тож він стрибав вагоном, немов шалений м’яч, роздаючи копняки та міняючи щомиті траєкторію. Його єдиною зброєю був хібан, яким він користувався як щитом та кийком поперемінно, і зрештою бідолашна машинка не витримала та розлетілася об чиюсь пику.

Вони були не геть безпорадні у майже-невагомості, їх вчили в ній битися, але не вчили брати когось живим, тому вони розгубилися, коли первісний план не вдався. Отже, не спецслужбовці та не поліціянти, в тих процедура відпрацьована. Вояки? Так, можливо: зрештою, діють злагоджено, з огляду на жінку, яка ними порядкує. Років під сорок, коротка стрижка, б’є міцно… сержант?

— Та зв’яжіть його нарешті! — заверещала жінка, втративши терпець.

Коли від хібана залишилися дві половинки корпусу та купка деталей, а двом «хікосі» вдалося вхопити Діка за руки, справи в них пішли краще. Пояси з інструментами виявилися силовими зажмами, якими бранця так-сяк причепили до поручнів. Той, що отримав по гомілках, віддав борг з лихвою, і Дік, посикучи від болю, перестав битися ногами. Їх також причепили до поручнів, тож бранець опинився розіп’ятим майже в тій самій позі, в якій Сабатон вдягав його в теппі. Дік розслабився і почав віддихуватися, оглядаючи супротивників. Хака скінчилася.

— Ще музики? — запитав через інтерфейс Сабатон.

— Ні, поки не треба.

— До кого ти говориш? — запитала жінка.

— До янгола-охоронця.

— Віддай те, що взяв на кораблі, — сказала вона.
 
Та що це за бовдури, хто їх таких послав? Дік навіть трохи засмутився: навряд чи ці люди знають щось важливе чи принаймні цікаве. Проте, може, воно й на краще: якби вони були профі, по-перше, прийшлося б йому непереливки, і теппі не допоміг би, а по-друге, довелося б їх повбивати.
 
Що ж, з вояками достеменно ясно одне: ці люди існують в межах командного ланцюгу. Над цією тіткою-сержантом стоїть якийсь лейтенант або енсін, над ним — капітан, над ним… словом уся ієрархічна піраміда. Зостається лише з’ясувати, з якого саме ступеню ця піраміда вирішила впасти Дікові на голову.

Один з нападників вже перетрушував рюкзака, інший обмацував одяг.

— Добре, забирайте мої манатки. Гроші в нагрудній кишені куртки. І весь цей шарварок ви вчинили заради чотирьох дрейків?

— Годі клеїти дурника. Ти везеш дані, які вкрав для сінобі. І ти нам їх віддаси.

— Оро. Це вже цікаво. Вкрав для сінобі? Власне, у кого?

Відповіді, на жаль, не було.

— Знімайте з нього все, — жінка вийняла ін’єктор. — Все ріжте на клапті, патрон може бути схований де завгодно, а часу обмаль.

— Це непристойно, — сказав Дік. — І за законами імперського домену кваліфікується як… Власне, як?

— Сексуальний замах третього ступеню, — підказав Сабатон.

— Сексуальний замах третього ступеню, пані, це не жартики. Це дев’ятсот годин суспільних робіт!

— Стули пельку! — гримнув чолов’яга, котрому Дік поставив синця під око.
 
З нього зірвали рукавички, куртку, светра й туніку, безжально все розрізавши, і побачили теппі.

— Докінзові яйця, — вилаявся здоровило.

— Так, — сказав Дік, — я знав, що мені готують теплу зустріч, та подбав про шикарну білизну. І якщо я вже знав, що мене схоплять, то навіщо б я ото тягав із собою щось цінне? Ну як, будемо далі гратися в шпигунів, чи…

Жінка вхопила його за волосся та штрикнула йому ін’єктор під підборіддя. Голка пробила слинну залозу, і це було трясця як боляче, а препарат помпанувся у язик.

Ну, як ви зі мною, так і я з вами…

— Ф-ф-фаза два, — прошепотів він.

— Знімайте штані, розрізайте шви, пояс, усе, — скомандувала жінка. — Він мусить мати це при собі. Він не міг зайти на корабель просто так.

— Авжеж ні, — промимрив Дік. Язик болів, проте у голові швидко паморочилося, і біль загрузав у тих памороках, мов лезо у смолі. — Я не просто так зайшов на корабель. Я наладив із себе гарненьку приманку подивитися, хто обламає зуби об мою мітрильну кольчугу. І знаєте, що? Я розчарований по самісінькі чересла. Ви купка аматорів.

— Закрийся! — вереснув здоровило напрочуд високим голосом та навідліг вдарив Діка по щоці.

— Ні, так не годиться. Щось одне, або наркотики, або биття. Разом не працює, бо в наркотиків знеболюючий ефект. Я ж кажу — аматори. Скільки в нас часу на все про все?

— Вісім хвилин, — підказав Сабатон.

— Вісім хвилин. Я протримаюся. А от вам доведеться поясняти поліції, яка вже чекає на Колодиці, що це все значить. Сексуальний замах третього ступеню, пані… сержант? Ой, ні, напад гуртовий, то справа автоматично перекваліфіковується на перший ступінь. Гай-гай, два стандартні роки ув’язнення, щонайменше. Що скаже начальство?
 
В її очах Дік побачив відблиск остраху. Отже, вгадав.

— Він тягне час, — сказав «хікосі».

— Так, — погодився Дік. — До речі, мені важко дихати. А вам?

Нападники перезирнулися. Звичайно, вони вже відчули перші симптоми, але кожен вважав, що це він захекався у бійці.

— В цьому вагоні зараз… завелика концентрація азоту… і замала — кисню… — Дік все частіше віддихав. — Шість хвилин… до кінцевої. Скажіть мені… хто вас послав.

— Ти збожеволів, — «хікосі» кинувся до регулятора на стіні. Звичайно, панель ручного керування була замкнена. — Д-докінз, як його відкрити?!

— Ніяк, — Дік посміхнувся. В очах йому потьмарилось, і голова не звисала на груди лише тому, що її тримав комір теппі. — Кажіть. Чи пограємо… в цікаву гру… «Хто живим дістанеться Колодниці?»

— Ти цього не зробиш, — десь у віддаленні проговорила жінка. — Ти ж… і себе… вбиваєш!

— Ви знаєте… що таке… «ордалія»? — запитав Дік. — Готові… стати зі мною… на суд Божий?

Сабатон мав наказ орієнтуватися на біометрію володаря: якщо рівень кисню в крові Діка впаде небезпечно, він непомітно піддасть у повітря. Звичайно, кисень отримають і нападники, але ж психосоматика така психосоматика…
 
В очах трохи прояснилося і Дік побачив, як один зі здоровил падає непритомний, осідаючи повільно й велично, наче підталий айсберг у слоу-мо.

Один бився у двері — на щастя, дуже й дуже міцні. Його відкидувало назад, він відштовхувався і знову бився. Через активні рухи він був наступним кандидатом на вибування. Жінка часто дихала й дивилася з ненавистю. На ногах вона трималася лише завдяки низькій гравітації.

— Шість малих індіанців бігли навпростець, — сказав Сабатон. — П’ятеро залишилися, одному капець.

Судячи з загальної реакції, Сабатон сказав це через динамік.

Той, що калатав у двері, звалився.

— П’ять малих індіанців калатали в двері. Один з них перекинувся — четверо тепер їх.

— Це мій янгол, — довірно прошепотів Дік. — В нього… паскудне почуття гумору.

— Я трохи переробив віршика, — повідомив Сабатон через інтерфейс. І вголос продовжив:

— Чотири індіанці гребли на каное. Один напився п’яний, залишилося троє.

— Фоукс! — Загорлав «докер». — Командор Фоукс!

— Завали сьорбало! — крикнула жінка, і на цьому вичерпала свій критичний рівень кисню. Вона й так вже сиділа, тому не впала, лише відкинулась на спинку сидіння.

— Фаза три, — сказав Дік. Кисень ринув у вагон з голосним сичанням. Потяг увійшов у тунель, не збавляючи швидкості, хоча було вже на часі.

Жінка прийшла до тями.

— Ти йолоп! — закричала вона на «докера». — Ти сраний боягуз!

— Відпустіть мене, — сказав Дік. — Розчепіть зажми, покладіть всі мої речі в рюкзак — і зможете у Колодниці піти, куди вам треба.

— Відпусти його, Петро, — сказав, здіймаючись на коліна, здоровань. З носа в нього текло.

О, тепер я знаю її ім’я. Приємно познайомитися.

— У нас є хвилина, — жінка зціпила зуби. — І цей малий мерзенний зрадник скаже! Де! Дані!

Останні три слова вона супроводжувала ляпасами, на щастя, доволі слабкими через перенесене кисневе голодування.

— Ні, не скаже, — заперечив Дік. — Фаза чотири.

Потяг різко загальмував. Дік сподівався, що у сусідніх вагонах всі пристебнулися, бо в нього самого мало кінцівки не повилітали з суглобів, а напасники полетіли сторчака та з грюкотом врізалися у стіну за напрямком руху. Силові зажми теж не витримали, і Дік приземлився на всю цю купу зверху, що значно пом’якшило падіння.

Відібравши чийсь станер, він осипав імпульсами все кумпаньство, аж поки потяг не дочвалав до Колодниці. Щойно двері розкрилися, він вивалився назовні, хапаючи ротом повітря. Штучна гравітація, від якої він вже відвик, вступила в свої права та заключила угоду з гіпоксією, синцями й наркотиком. Дік перечепився через власні ноги та покотився платформою. Довкола метушилися люди в формі монорельсовиків та поліції, з вагонів виводили побитих та покалічених, Сабатон щось дзижчав у вусі, над Діком юрбилися службовці та роззяви, але він не дав зрушити себе з місця, поки крізь юрбу не проштовхалися Шана та Ройє.

— Звиняйте, — сказав він, ледве повертаючи язиком, — камінного ялдака не знайшлося.

 

Наступну годину Дік провів у лікарні, і це була вельми нелегка година, бо від наркотику його перло, як на двох левіафанах, і весь час хотілося базікати, а доводилося розмовляти з Ройє та не бовкнути йому нічого зайвого, і взагалі не бовкнути нічого зайвого при медичному персоналі, а ще ж попереду була бесіда в поліції. Бо не можна так просто викотитися з вагону, залишивши позаду шістьох побитих людей і майже голим, і не здійняти цілого табуну питань.

Сабатон розімкнув на теппі запірні волокнини, щоб медики могли робити свою справу. Піддоспішник осипався до ніг, Дік відсторонив медбрата, який сунувся був зняти решту, відмовившись тим, що не виносить чоловічих доторків, даруйте. Медбрат не тільки вийшов сам, але й випхав Ройє, слава, слава, алілуя. На присутності Шани Дік навпаки наполіг, і вона дуже зворушливо тримала його за руку та допомагала медсестрі обдирати з нього під-піддоспішник, мов зчищала шкурку з мандарина. Дік насмішив літню даму розповіддю про те, як вони з Бет уперше відкрили для себе теппі та рідкий шовк з амортизуючим гелем, і трохи зловживали цим відкриттям, аж поки не виявили, що на Картаґо того шовку не виробляють, а імпортний коштує достобіса. Розповідь вийшла аж надто фривольною, тому медсестра поспішила з аналізом крові та, щойно з’ясувавши, що Дікові вкололи, тицнула йому інфузомат-антидот, аби припинити наркотичне патякання, та запхала його під сканер.

Сканер не виявив ані переламів, ані ушкоджень внутрішніх органів, дякувати теппі. Лікарка, роздивившись скани, сказала, що Дік не потребує перебування в стаціонарі, але вона рекомендувала б провести тут ніч до ранку у компанії масажних медботів, а вранці пройти ще один огляд, щоб уже напевно. Дік гаряче пристав на цю пропозицію, а Шані встиг шепотнути: «Принеси мені одяг і вшиваємося звідси».

— Я вкрала це в роздягальні інтернів, — сказала она, з’явившись через п’ять хвилин та кидаючи йому на коліна жмуток одягу. — І якщо ти не поясниш мені, чому я пустилася берега, я тебе закатруплю перш ніж це зробить Ройє чи той, хто спустив на тебе заскочників.

— Гаразд, — Дік зітхнув. — Ті, у потягу, були сінден-сенсі…

— Твою кочережку…

— Так, якщо буде час, я навіть трохи подепресую з цього приводу. Вони вояки, вони в шпигунській справі не тямлять ні бе ні ме… тобто, я щойно подумав — а ну як від них ніхто нічого й не чекав? Просто замовники хотіли впевнитися, що я взяв на Сабатоні те, що їм треба. А зараз дивись: вони слідкували за тими недолугими, отже знають, що я в лікарні, а потім піду в поліцію. А якщо вони підімкнулися до систем лікарні, то знають, що в моїй потилиці стирчить інтерфейс, а в шиї прокладений нейростовбур. Отже, виносимося звідси. Глянь, де там Ройє.

Шана визирнула з палати та сказала:

— Балакає з поліціянтом. Саме час.

Вони вислизнули з палати та попростували коридором, удаючи інтерна та пацієнтку.

Дік заблукав би в цій великій та людній клініці, якби Сабатон не підказував дорогу. На рівні поверхні Шана раптом схопила його за руку та затягла у одну з ніш фойє, за декоративний акваріум, де плавали плямисті сомики.

— Слухай, це останній момент, коли ми можемо передумати.

— Передумати що?

Шана притисла його за плечі до стіни.

— Ти не зобов’язаний затикати грудьми кожну дірку цього всесвіту. У тебе є інші обов’язки — перед Бет, перед Майлзом, і як ви там назвете свого другого, — перед ним також. Укрийся в амбасаді до рейсу, а там полетимо на Айфе. Ройє здоровенний дядько, що з’їв собаку на політиці, він зуміє це розібрати, а ми будемо вчитися, хай йому грець. Ні, не смій мені казати, що Лі довірила цю таємницю саме тобі. Лі довірила її Сабатонові, бо з Сабатона дзуськи хто її дістане, крім хазяїна. Може, вона й не розраховувала на тебе, їй потрібно було лише надійне сховище для цих даних…

«Не вір нікому. Будь собою».

— Ні, — зітхнув він. — На жаль.

— Ну тоді просто наплюй на неї! Ти нічим їй не зобов’язаний. Вона втягла тебе в смертельну халепу, на тобі нема живого місця, і це ще були аматори! Профі залишать від тебе жменю попелу, і що я скажу Бет? Як я в очі їй гляну? Віддай ці дані Ройє, і нехай робить, що знає.

— Це звучить дуже розумно, — сказав Дік. — І я дякую за турботу. Але є одна штука. Я тобі зараз скажу, а ти маєш право дати мені в пику…

— Що? — спитала Шана. І одразу здогадалася сама. — Ні. Ох, ні, ти не можеш такого про мене думати…

— Ти знала, куди я поїду і що робитиму. Ройє також знав.

— Діку…

— Ройє приїхав за нами на Айфе. І хоче отримати ці дані, аж пританцьовує. І я таки ладний був віддати йому ці дані… хвильку чи дві. Бо я таки злякався, таки розгубився, і таки мене добряче потовкли. Але він не сказав мені дещо дуже важливе.

— Діку…

— Я не думаю на тебе. Дев’ять проти одного, що ти справді щиро бажаєш мене бачити в безпеці, бо, зрештою, я — твоє завдання…

Вона трусонула його так, що аж зуби клацнули.

— Завдання? Завдання?! Ах ти мудило!

Якби ж я не бачив, як ти плачеш на «похороні» своєї бабусі, тоскно подумав Дік. Якби ж я не знав, яка ти майстриня перевтілень. Як би мені хотілося щиро називати тебе…

— Твій друг, — сказав він, утримуючи її руки. — Добре. Я вірю, що ти ставишся до мене як до друга. Але як сінобі ти розумієш, що я зараз не можу безвіч довіряти нікому, навіть тобі, тим більше Ройє. І якщо ти насправді друг… ти мусиш мене полишити та якось відволікти Ройє. Коли що… Скажеш Бет, що…

— Ніц я їй не скажу, — відрізала Шана. — І якщо ти тільки-но спробуєш умерти, я відрию тебе з будь-якої могили, дістану з раю чи з пекла і копняками гнатиму до Картаґо попереду корабля, зрозумів?

— Так, — всміхнувся він.

— Ну тоді цьом, — вона показала пальцем на щоку і Дік поцілував указане місце. — Щасти тобі. Як тримаємо зв’язок?

— Через сантор-лінк, я тебе знайду, — Дік позадкував до виходу. — Бувай!

Розвернувся та побіг сходами вгору, до зупинки суспільного транспорту.

 

Дік через Сабатона взяв два квитки на перший рейс до Ерін — той самий човен до Нью-Ґалвею, що його згадувала Шана. Трохи згодом він замовив від чужого імені — і отримав — дозвіл на старт з безповітряного доку біля хребта Фроеха для приватної яхти «Саргон», порт приписки Ванагейм. То була дуже мало звантажена пристань, тому навіть конкретного часового коридору йому не дали, зліт у будь-який час протягом доби.

Він конче потребував часу на самоті та тиші, аби поміркувати. Бажано тижні зо два, бо інакше навіть з допомогою Сабатона терабайт даних не перетравити.

«А ще краще рік, щоб отримати достатню освіту для второпання всієї цієї премудрості…»
 
Але ні року, ні двох тижнів, ні навіть кількох годин в нього не було.

«Все як в старі паскудні часи, коли ти вештався Печерами Діса, чи не так?»
 
Але завдяки цим старим паскудним часам Дік знав, де в чужому місті можна притулитися ненадовго, не привертаючи уваги та не залишаючи слідів.
 
До речі, у Сереніті було на кілька таких місць більше, ніж у Печерах Діса. І вони були відкриті цілодобово, як того вимагали умови життя на несплячій планетарній станції.
 
На півдороги Сабатон отримав повідомлення від Ройє.

— Передавай.

— Слухай, шмаркачу, — пролунав під черепом голос Детонатора. — Поліція передає тобі побажання трясці й геморою, від себе хочу додати ще пропасницю. Але дещо ти повинен знати. Шестеро, що напали на тебе, то сінден-сенсі, які зараз несуть службу в командорії на Меб. Звукозапис у вагоні чомусь зіпсувався, як і відеокамери з протилежного дверям боку, тож поліція не знає, що ти їм казав, але вона знає, про що вони в тебе допитувалися, і офіцер Айдан Сіван дуже хоче з тобою поспілкуватися. Що найсмішніше, ці йолопи вважають, що ти тримав зв’язок зі мною та вказують на мене як на винуватця маніпуляцій з потягом, а це набагато серйозніше за напад з легкими тілесними ушкодженнями. Це таке дурне звинувачення, що в ньому всі пальці знати, але вони уперто на цьому стоять. Чому ти так хотів пристати до Сіндену? Вони ж геть нетямущі. Поліція може об’явити тебе у розшук щомиті, і я щиро тобі раджу прийти до них добровільно. Ми з Шаною страшенно зворушені, що ти взяв квитки, але доведеться їх повернути, бо нам наказано затриматися у амбасаді, і я цей наказ радо виконаю. Офіцер Сіван також каже, що в тебе можуть бути жирні неприємності в Академії. І ще тут нарізає кола пан Ельба, верещить, що він попереджав, що жодної вендети не допустить, і знов-таки дуже хоче з тобою поспілкуватися. Поки що я відбріхуюся від усіх, мовляв, ти ще під дією наркотику і трохи дивачиш, але цього пояснення надовго не вистачить.

Дік дослухував повідомлення, вже знайшовши місце, якого потребував: невеличку вуличну каплицю. Сів на молитовний килимок, вклонився до розп’яття, спершися навкулачки, здійнявся, заплющив очі, вперши руки в стегна та розслабивши тіло. Розкрив очі. Вийшов з режиму. Молитися в режимі було не можна… себто, неможливо, в режимі він ставав не зовсім людиною.

Він розпочав з «Вірую», прочитав «Ангела» та літанію до Святих Брайана з Аарріном. Розповідати Богові про свою халепу сенсу не було, Бог і так все бачив. Скільки людей побилося у потягу, Дік достеменно не знав, але бачив у лікарні скривавлених та зомлілих. Ідея викликати вогонь на себе вже не здавалася такою класною. Супротивник виявився розумнішим за Діка, він підсунув замість справжнього сліду бовдурів з Сіндену.

Сінден… Дік стиснув пальці. Ну… можна було, напевно, чекати такого від командорії в імперському домені. Некомпетентні вояки осідають у штабах, таким є закон природи. Але…

Сінден та Ріва?

Так, це здавалося дивним — співробітництво між Сінденом та Ріва. Під час війни ворожнеча була така непримиренна, що і в полон одні одних не брали. Здається, лише три роки минуло…
 
Але саме Сінден найактивніше контактував з Ріва від початку миру — бо саме через Сінден проходив обмін військовополоненими. Дік, бувши носієм «червоної карти», кілька разів зустрічався з генералом Камалою Хан у робочих обставинах, ще кілька — у неформальних, і начебто вони сподобалися одне одному, але потім досить голосно посварилися через те, що Сінден виступив проти Статусу. Але на той час про Статус іще не йшлося, Дік активно цікавився пошуками «Лева» та капітана Сагари, аж поки не зрозумів, що вони, мабуть, таки загинули — але Ріва допомогали в тих пошуках. Отже, смертельні вороги мусили співпрацювати з перших днів миру, і насправді юнак не дивувався, що кораблі Ріва й Сіндену брали участь в одному експерименті.

Йому щось інше муляло, він щось знав, але не міг згадати це «щось». Ну ж бо…

— Сабатоне…

— Так, капітане?

— Простір Дурги та Саторі… Пошаруди в інфосфері, що там трапилось важливого за останні три місяці.

Сабатонові знадобилося менше двох секунд.

— Вісімдесят дві доби тому у поясі Саторі корабель, барка «Ангарад», порт приписки Анзуд. На ньому Директор Бейл з родиною слідував до Калісто.

Дік не міг в Божому храмі висловити все, що думає. Так, про загибель «Ангарад» пішов розголос навіть у імперській інфосфері: Директор Бейл, фактичний нинішній диктатор Вавилону, голова опозиції Керетові, загинув за дуже підозрілих обставин. Звинувачували Ріва, але то вже як звичка: навіть у тому, що в носі чухається, звинувачують Ріва. Так, у Домі Ріва ненавиділи Бейла: це він свого часу поставив Шнайдера перед ультиматумом «Або заколот на Сунагісі буде показово придушено, або фракція не підтримає Шнайдера проти Бін Ґаала». Отже, і в Діка були причини люто ненавидіти Бейла, і він таки ненавидів, а надто через те, що Бейл при закінченні війни вийшов з води сухий: Анзуд підписав з Імперією сепаратний мир. Бейл та його фракція Дому Адевайль зіграли дуже вигідну партію, знищивши Дім Кенан руками Ріва, а Ріва зливши Імперії. А щодо згорілих кісток у чорних розвалинах Мінато — що ж, їх поховали у піску, та й край.

Отже, Ріва мали причину бажати голови Бейла. Але Ріва дуже легко відбилися від цих звинувачень — жодного їхнього корабля не знаходилося у секторі Саторі, корабель вибухнув на виході з дискрету — мабуть то був нещасний випадок, пішов шкереберть кав-двигун. Або то вибуховий пристрій сховали всередині корабля, і він спрацював за таймером. У такому разі шукайте вбивць деінде. Є докази причетності Ріва? Ні? Цілуйте нас у дупу.

Від Ріва відступилися. Тому Дік, трохи порадівши в душі, не надав значення цій справі — в нього й через навчання голова йшла обертом.
 
Але ті дослідження у секторі Саторі в той самий час — вони все міняли. Якщо припустити, що насправді до загибелі Бейла причетний Сінден… Ой, матінко Божа! У секторі Саторі знаходився ще й «Торнадо», що належав Ріва… чи не знаходився вже?

— Сабатон, звір час загибелі «Ангарад» з часом стрибків «Торнадо» у сектор Саторі.

— Зроблено. На момент загибелі «Ангарад» «Торнадо» вже п’ятдесят годин як був планово знищений.
 
Не складається, хай йому біс…

Тобто, мабуть, і добре, що не складається, в Ріва й досі є алібі. В Сіндену, начебто, теж… Але воно все має бути якось пов’язане з загибеллю «Ангарад», має, Дік відчував це навіть кістками.

Дік скрутився у земному поклоні, склавши голову на руки. Господи, дай мені розуму. Командор Аніта Фоукс навряд чи діє від свого імені, командорія на Меб є майже декоративним утворенням, реальні справи робляться у Генералітеті на Ерін та в командоріях периферії, зокрема на Палладі та Феніксі. На Меб — лише невелика секція, що складається переважно з техніків, які ремонтують кораблі Сіндену та провадять профілактику. Можливо, ті шестеро — всі бійці тутешньої командорії, які на щось спроможні.

— Сабатоне, дані по командорії Сіндену на Меб.

— Розташована у Десятому секторі, — відгукнувся корабель. — Штат складає близько п’ятнадцяти людей, сім з них — технічні інспектори й інженери, решта — охорона. Вам цікаво знати, що шестеро з восьми охоронців зараз перебувають під вартою?

— Авжеж, — Дік посміхнувся правильності своєї здогадки. — З’єднай-но мене з офіцером Айданом Сіваном…

 

— Слава Ісусові Христу.

— На віки вічні, амінь.

— Матінко, я згрішив. Чи приймете ви мою сповідь?

— Я слухаю, сине.

Через щільну решітку конфесіоналу було видно лише силует юнака. Голос звучав стомлено та тихо.

— Під час одного бою я втрапив у халепу, проти мене був численний ворог, і моєму товаришеві довелося вдатися до жорстких заходів, аби мене визволити. Постраждали невинні. Це мене гнітить. Чи не краще було б мені потерпіти і навіть загинути, ніж допустити до такого?

— Скільки невинних загинуло?

— Жодної особи, але постраждалих було багато.

— Війна є справою жорстокою, синку, і ніхто з нас не є досконалим. Загиблих не було, це вже велике щастя.

— Так само і я кажу собі, але це не допомагає. Якщо я одного дня стану командиром, одного дня на моїх руках буде кров невинних, бо я віддам наказ, який хтось, можливо, виконає без огляду на жертви.

— Такою є доля командира, синку. Люди не є твоїми маніпуляторами, вони мають вільну волю та діють на власний розсуд. Якщо вони перевищили свої повноваження, то їхня вина, не твоя.

— Це отак ви даєте собі раду з тими шістьма заарештованими, яких послали по мою голову? Як ви сформулювали наказ — «відберіть в нього дані будь-що»? Чи «бийте його, аж поки не віддасть»?

Після довгого мовчання зі священицької частини конфесіоналу долунало:

— І в тебе вистачило зухвалості не лише прийти сюди, а й паплюжити Таїнство сповіді?

— Я щиро сповідаюся, пані. Моя вина в тому, що я перебрав із самозахистом, і я в цьому каюся. Ніде не сказано, що священик має сам бути безгрішний. Це, власне, неможливо. Офіційно. Я сповідаюся щиро, бо почуваюся винним. А ви?

— Якби твоє каяття було щирим, ти б уже здався поліції.

— Поліція вже прямує сюди. Скажіть, ви правда вважаєте, що я вкрав дані для сінобі, чи просто так сказали своїм людям, аби совість їх не дуже турбувала?

— Іди геть.

— Ви так хотіли мене схопити, а тепер женете? Ну ж бо. В мене є те, чого ви шукаєте. Лише в мене. Ні в кого іншого. Вам треба? Спробуйте взяти.

— Вирішив здійняти колотнечу в храмі Божому?

— Дані записано в нейростовбур, нейростовбур у мене в потилиці , поєднаний з гіпоталамусом. В крові з’явиться наркотик — дані згорять. Я втрачаю свідомість — дані згорять. Я вмираю — дані згорять. Перевищено больовий поріг — дані згорять. В мене на голові рабський шолом — дані згорять. Але ви можете отримати їх, якщо переконаєте мене вам їх віддати.

Недовге мовчання.

— Ти гадки не маєш, у віщо вліз.

— Так, саме це я й хочу виправити. Які експерименти провадилися у секторі Саторі? Що таке Тифон? Чому Сінден у це замішався?

— Ця інформація не призначена для сінобі та їхніх посіпак. Якщо ти справді вірний син Церкви та Імперії, якщо ти не продався Ріва, ти віддаси дані тим, кому вони належать, без пояснень, без умов, заради Божої любові, покірно та смиренно.

— Кому я маю надати дані? Кому вони належать?

— Надай їх мені, цього досить.

— У мене інша ідея. Що як я полечу на Ерін та віддам їх у власні руки імператорові Брендану? Як вірний син Імперії?

Довше мовчання. Здається, пані командор не вважає, що імператор Брендан буде гідним адресатом.

— Роби як знаєш, — пролунало нарешті. — Ти мені огидний.

 …Я теж не прагну вашої ласки, пані, аби ви лише передали звісточку тому, хто вас на мене нацькував.

— Слава Ісусові Христу, — хтось ступив у двері храму. — Офіцер Айдан Сіван. Пане Йоної, командор Фоукс, чи ви тут є? Нам треба поговорити.

 
 
У кабінеті командора Фоукс стояв кідо трохи застарілої (а хіба хтось жертвує на Сінден щось нове?) моделі «Конхобар». Дік з повагою позирав на панцир, вкритий бойовими подряпинами та придушинами. Так, подряпини по змозі полірували, а придушини вибивали, але сліди все одно залишилися. Дік шепнув потай Сабатонові перевірити цей панцир — і дізнався, що він цілком боєздатний, заряджений, хоча й не має вмонтованої зброї.

Командора Фоукс ніхто не вчив поводитися на допитах. Вона знала лише одну тактику: все заперечувати. Ні, не віддавала охоронцям жодних наказів. Ні, не знає, хто такий Йоної Райан… Ну, тобто, знає, що він Річард Суна, але не впізнала його, коли він увійшов. Про що розмовляли? Тайна сповіді.

Офіцер Сіван повернувся до Діка, той розвів руками.

— Тайна сповіді.

— Мені здається дивним, пане Йоної, що ви прийшли посповідатися до людини, яка з великою ймовірністю віддала наказ на вас напасти.

— Ну, Господь сказав: коли прогрішиться твій брат, то йди і викажи йому між собою та ним самим.

— А ви завжди чините як каже Господь?

— Намагаюся.
 
На обличчі командора Фоукс відбилася осоруга. Офіцер Сіван цього не пропустив.

— У чому справа, паніматко? Ви іншої думки про переконання пана Йоної?

— Я не маю наміру обговорювати тут переконання пана Йоної. Якщо у вас є підстави арештувати мене — арештуйте. Якщо ні — будьте ласкаві покинути храм Господній.

— Капітане, — заговорив Сабатон, — до парадного та чорного входу храму одночасно під’їхали два кари. З них виходять озброєні люди.

Дік вскочив.

— Замкни двері!

— Чого це? — всміхнулася пані Фоукс.

Двері в храмі з ляскотом позачинялися: Сабатон не став чекати, поки Фоукс віддасть команду.

Дік пояснив:

— Сюди йдуть убивці.

З-за дверей, зі храму, пролунали постріли та звук падіння тіла. Охоронець? Розпочалася стрілянина. Фоукс вихопила зі столу плазменик та флорд.

— Капітан, двух охоронців убито, скористуйтеся вентиляційним отвором.

— Стояти! — крикнула Фоукс, наставляючи на Діка плазменик.

— Ви цілитесь в цивільного у присутності офіцера поліції, — дуже спокійно сказав Сіван.

— Вони й вас уб’ють, — додав Дік.

— Я поклялася віддати життя за праве діло, — відповіла жінка.

— Ви певні, що воно праве? — Дік зробив крок убік. Він не розраховував переконати командора, просто Сабатон сказав її відволікти.

— Стій! — Фоукс повернулася за плазмеником, і тієї самої миті її кідо підняв руку і щосили вдарив її в потилицю.

Дік падінням-перевертом ухилився від пострілу та вдарив жінку ногами по руці, вибиваючи зброю.

— Вони випалюють двері плазменими гранатами, — сказав Сабатон.

— Горісе, Горісе, десятий сектор, третє коло, озброєний напад на командорію Сіндену, потребую підкріплення! — кричав у сантор-лінк Сіван.

Дік взяв плазменика та підняв флорда.
 
В коридорі гучно ляснуло, двері кабінету вигнулися назовні: вибухнувши, плазмена граната створила «вакуумний пухир». Наступного пострілу двері не витримають, це було ясно.

— Лізьте в кідо! — крикнув Дік Сіванові.

— А ви?

Дік вистрілив з плазменика у підлогу широким розсіюванням, випаливши дірку.

Панцир гостинно розкрився перед поліціянтом.

— Я не вмію користуватися цією штукою!

— Лізьте, трясця вам! — заволав Дік, поклав плазменика на стіл, схопив Фоукс за комір та стрибнув у діру, тягнучи жінку за собою. Почув, як закрився панцир. Більше нічого не почув: заклало вуха. Подих вибило, обличчя й руки опекло. Він затискав флорд у зубах всю дорогу, поки тягнув Фоукс низеньким технічним коридором, і не знав, кричав чи ні. Смерділо горілою плоттю й тканиною, але він не знав, то від нього чи від неї. Ознак життя вона не подавала, була як мішок із жорствою, і коли Дік уперся спиною в тупик та відпустив її, вона зм’якла, наче вже й не дихала.

— Сабатон, — шепнув Дік.

— Двоє вбито, двоє втекли, — доповів Сабатон. — Я виводжу офіцера Сівана з будівлі та повертаюся за вами.

— Гаразд.

— Інтенсивність больових відчуттів перевищила вказаний поріг, але я взяв на себе сміливість не знищувати дані в нейростовбурі.

— Молодець.

— Пан Сіван цікавиться, чи жива командор Фоукс?

Дік намацав шию жінки, влипнув пальцями в сукровицю та обпечену шкіру. Якби він був не в режимі, його б вивернуло та ще довго колотило від навали дитячих спогадів, але він був у режимі, тому терпляче намацував пульс, аж поки остаточно не переконався, що його нема.
 
За праве діло чи ні — але командор Фоукс померла.

 

— Отже, цей твій дружбан, що керував кідо, вправлявся і в потязі? — запитав Сіван.

— Який ще дружбан? — здивувався Дік, навіть не намагаючись звучати природно. — То ж ви вдягли кідо, взяли плазменика та поклали двох із чотирьох убивць. Купа народу вас бачила.

— Хлопче, не грай зі мною!

Дік почав обмазувати протиопіковим гелем обличчя і скористався з цієї паузи, щоб сформулювати відповідь.

— Я не граю. Я просто умію бути вдячним.

— Чи практичним?

— Інколи це одне й те саме.

Офіцер Сіван вилаявся. Правду кажучи, він лаявся без угаву, весь час від того моменту як Сабатон вивів його, закутого у панцир, на убивць, і почав бойовисько. Дік не засуджував Сівана, бо стрес є стрес. Йти на ворога у кідо з власної волі, свідомо наражаючись на ризик бути запеченим, мов рак у панцирі — це одна річ. Відігравати роль пасажира у кідо, яким керує ШтІнт — геть інша.

Життя на станції Сереніті було насправді спокійне; таке спокійне, що поліція не носила навіть летальної зброї, користуючись у крайніх випадках кийками та станерами. Населення станції не чинило ніц серйознішого за п’яну бійку вже понад вісім років, і проникнення таємничого хакера у транспортну систему, яке призвело до численних травм пасажирів, було найсерйознішим криміналом за всю практику офіцера Сівана, аж поки сього дня його мало не спалили живцем у командорії Сіндену.

— Слухайте, — сказав Дік. — Я пошився у страшенні дурні. Думав, що людина, яка полює на дані в моїй голові, хоче їх отримати. А вона лише хотіла, щоб їх не отримав ніхто. Перша спроба там, у вагоні, мала на меті переконатися, чи дані справді в мене. Лише цього їм було треба, залишилося мене вбити.

— Що за дані? — запитав Сіван.

— Не знаю.

Сіван ляснув долонею по столі.

— У мене п’ять трупів на руках, юначе. Мені треба щось більше, ніж «не знаю».

— Матеріали астрофізичних досліджень. Не питайте докладніше, це ворох невпорядкованих даних, в якому стирчить голка. Я вже двічі наразився на неї, але досі не знайшов.

— Що тобі сказала Фоукс?

— Майже нічого, але з того нічого ясно, що Сінден у цьому лайні по самісінькі вуха.

— Як ти отримав ці дані?

— Ансібль-пакетом.

— І якого біса ти його прийняв?

— Бо я такий дурень — коли отримую отруєного яблука, не можу почастувати ним іншого.

— Отже, насправді ти прибув сюди для цього. Не для похорону старої.

Дік розвів обпеченими руками. Не так вже й страшно обпеченими, лише пухирі пішли, та й по всьому, загоїться без сліду. Командорові Фоукс дісталося гірше. Діка пересмикнуло. Виходити з режиму, мабуть, ще не варто.

— Чому ти одразу не звернувся до поліції?

— Бо не мав нагоди! Щойно я виліз з корабля, на мене накинулися ці бовдури. А з лікарні я втік, бо… правду скажіть, ви б хотіли, щоб ті четверо завітали з плазменими гранатами не до командорії, а до лікарні? Слухайте, я гадаю, що, дізнавшись про смерть командора, ці шестеро затриманих потечуть. Особливо той, хто перший тоді в вагоні злякався та назвав її ім’я…

— Не вчи батька трахатися, — відбив Сіван. Замислився і додав:

— Мені не подобається, що сказала пані командор. Про праве діло.

— Мені так само.

Офіцер Сіван трохи помовчав.

— Ти міг застрибнути в кідо сам.

Дік знизав плечима.

— Так. Міг. Затримайте мене.

— Що?

— Затримайте. Ви підозрюєте мене у диверсії на транспорті, це дуже серйозна стаття.

— У мене жодних підстав підозрювати тебе, ти жертва, — оскірився Сіван.

— Я можу зробити зізнання.

— Та невже ж?

— Систему на моє прохання зламала Алішандра Нерсес. Затримайте нас обох. Вона підтвердить.

— Чому ти не хочеш їхати до амбасади? Та забратися чим скоріше, тим краще, до Академії на Айфе?

— Тому, що людина, яка на мене полює, дістане мене і там.

— Ти знаєш, хто це?

— Я не можу розкидуватися звинуваченнями, поки в мене нема доказів.

— Докази — це моя справа. З нас двох саме я поліціянт, якщо ти не забув. Кажи.

Дік назвав ім’я. Побачив на обличчі Сівана той самий вираз недовіри, на який чекав.

— Вони навчалися у ІВКА разом з командором Фоукс, — сказав Дік.

— П’ять тисяч людей навчалися у ІВКА разом з командором Фоукс. Кожне велике цабе в Імперському домені навчалося в ІВКА. Це нічого не значить.

— Так, але ці двоє точно приятелювали. Зазирніть у реєстри. Це загальнодоступні дані, я їх отримав за лічені хвилини… — Дік заплющив очі та покрутив головою. — Сьогодні ти обнімаєшся з людиною, завтра просиш її зробити для тебе брудну справу, післязавтра посилаєш до неї вбивць. Це паскудно навіть за стандартами Картаґо.

Сіван почухав носа. Він розумів: якщо Дік правий, всі ресурси дуже потужної спецслужби можуть і будуть кинуті на те, щоб назавжди закрити рота трьом вавилонянам та одному поліціянтові.

— Він діє дуже рішуче. Я так розумію, що в нього обмаль часу. І ставки щогодини вищі.

— Поб’ємося об заклад, що за кілька годин щонайпізніше на вас натиснуть згори, аби ви передали мене у флотську СБ?

Сіван примружив на Діка очі.

— Я не такий багатий, щоб битися об заклад.

— Я також.

— А кажуть, що ти страшенно заможний.

— Ні, я помірковано статечний. За стандартами імперського домену — навіть дуже помірковано.

— У тебе є власний корабель. Не кожен має власного корабля.

— Не кожен стільки заплатить, скільки заплатив я. До того ж, тепер я Ріва. Для Ріва не мати корабля — це так само, як для рома на Старій Землі не мати коня. Чи для американця — не мати активки…

— Активки? — здивувався Сіван

— Автівки, — підказав Сабатон.

— Автівки, — поправився Дік.

— Слухай, у мене враження, що ти зараз впадеш. Ходімо, — Сіван взяв Діка за плече. — Умовив: я затримую тебе на двадцять чотири години за підозрою у диверсії.

 
 
У поліцейському відділку Сереніті затриманих частували їдлом з поліцейського кафетерію. Дікові принесли хлібну шабатурку з тяханом, кухоль крем-зупи та кухоль колади. Все було смачне, хоча Дік і не звик їсти тяхан ложкою. Кухлі та ложка також були з пресованого білку, і Дік, поміркувавши, з’їв і їх. Його тіло найближчим часом потребувало всіх можливих резервів

— Капітане, — озвався Сабатон.

— Так.

— Ви назвали мене приятелем та товаришем. Кілька разів. Це було щиро чи про людське вухо?

— Ти моніториш мій пульс, склад крові і таке інше. Ти мені скажи.

— Коли ви брешете в режимі, ваші параметри не міняються.

— То чого ти питаєш мене зараз? Коли я в режимі?

— Бо мені може не випасти шансу спитати в вас, коли ви будете не в режимі. Протягом найближчої доби вам краще не виходити з режиму.

— А більше за добу я можу й не протриматись?

— Саме так.

— Ну, дякую за чесність.

— Отже, чи ви насправді вважаєте мене товаришем?

Дік трохи поміркував.

— Так. Мабуть, так. Хоча, здається, тоді я сам досить хріновий товариш…

— Це неважливо. А вважати мене товаришем недоречно. Я річ. ШтІнт мінус другого рівню.

— У мене довга історія з особами, які вважають себе речами.

— Так, я знаю. Але я насправді є річчю. Це беззаперечно.

— Давай обговоримо це іншим разом. Я хочу спати. Розбуди мене за чотири години. Якщо знайдеш щось важливе — у будь-який момент.

— Слухаюсь, капітане.

Дік простягся на лежанці. Відтоді, як він востаннє спав, минуло тридцять три години. Відтоді як отримав тришия у вагоні, — одинадцять годин. Відтоді, як його обпеченого витяг з командорії Сабатон — дві з половиною години. Достатньо часу, щоб адреналін видихся, а справжнє загоєння ще не почалося.
 
Не диво, що йому наснилося, ніби він лежить на березі моря, і Бет з Майлзом обкладують його з усіх боків теплою галькою. Інколи Бет брала заважкі камені, які причиняли трохи болю, але вона не хотіла нічого поганого, і то була гра, Бет з Майлзом сміялися, і він сміявся. Вони обклали його камінням геть усього, по самісіньку шию, і тіло почало терпнути, але він нічого не казав, бо йому здавалося, що може вивільнитися в будь-який момент. Але щойно вони пішли до моря назбирати нових кольорових камінчиків, Дік спробував піднятися — і не зміг. Він почав кликати Бет и Майлза, але вони не чули. Він ясно бачив обох — дві чіткі силуетки на тлі моря, такого сяйного, що навіть їхнє золотаве волосся здавалося темним німбом у тому сяйві. Бет однією рукою шукала камінці, а другою притримувала великий живіт, Майлз бігав колами біля неї, а за ними вставала величезна хвиля, згубний вал сунувся на них, і Дік кричав до них, а вони не чули; він борсався щосили, але не міг випростатися з-під груди наваленого каміння.

Прокинувся, задихаючись.

— От навіщо? — запитав у стелю.

— Ви до мене, капітане? — озвався Сабатон.

— Ні, до Нього. Хіба не можна хоча б один раз показати просто хороший сон, без кошмарів?

— Гадаю, надприродні сутності тут ні до чого. Ваша підсвідомість реагує на ушкодження вашого тіла. Ви спали три години одинадцять хвилин. Розбудити вас за сорок дев’ять хвилин, чи призначите довший строк?

— У аналізі даних є якийсь прогрес?

— Недостатній, щоб я вирішив вас потурбувати.

— Все одно кажи.

— Про це не згадується у записах з «Вісника світанку», описано лише сигнатуру загиблого корабля,- і це не «Торнадо», а напевно «Ангарад».

Дік проковтнув слину. Сабатон не розбудив його через цю новину, бо не надто шарив у політиці і не розумів, якої шуги наробить у Вавилоні звістка про те, що «архітектор миру» Директор Бейл загинув два місяці тому у секторі Саторі геть не просто так.

Так, в команди «Вісника світанку» було пречудове алібі — корабель знаходився у секторі Дурги, і взагалі не ніс жодного озброєння. Але Дік знав, що у міжпросторі пілоти можуть вбивати одне одного. Він сам брав участь у ментальних двобоях, і хоча смертельного удару так і не завдав, щиро цього прагнув. Щоправда, вбивши пілота, ти не знищуєш корабель, але на питання «чи можна вбити когось, находячись від нього у надцяти парсеках» відповідь є позитивною: якщо два кораблі заходять у одну дискретну зону і пілоти вбивають одне одного, обидва кораблі може викинути з міжпростору акурат в ті сектори, звідки вони ввійшли. Може викинути ще в ніссен, якщо навігатор вчасно не збавить швидкість, але приймемо, що цього не сталося, як факт… Отже, викинутий з міжпростору ніким не керований корабель може налетіти на астероїд чи… Ні, чорт забирай, така халепа може статися у Курявому Мішку чи в подібному місці, але ніяк не в секторі Саторі. Астероїдний пояс там локалізується доволі чітко, і він досить щільний; щоб врізатися в нього, треба цілитися в нього навмисно.
 
Але там щось вибухало, і таки міцно вибухало. «Ангарад» могла трафити під уламки… чи навіть під сам вибух. Хоча якого біса «Вісник Світанку» не поставив бакена з попередженням всім кораблям, що проходять через Саторі, що тут провадять якісь небезпечні дослідження?

Словом, стало трохи зрозуміліше, чому хтось так прагне замести всю справу під килим. Якщо пройде поголос, що дослідницький корабель Сіндену — навіть випадково! — знищив барку одного з членів Вавилонського Директорату… виправка, найбільш ненависного домові Ріва члена Вавилонського Директорату… Дік невесело засміявся.

— Що викликало таку реакцію, капітане? Хіба моє повідомлення містить гумористичні моменти?

— Я уявив собі зірку десь як Тубан чи Альціону… Цілком з гівна. І як вона налітає на турбіну орбітального радіусу, що крутиться нібито… як тисяча обертів на секунду…

— Це дуже безглузде уявлення. Конструкцію такого розміру неможливо і загалом недоцільно побудувати, а час, якого потребує накопичення людських екскрементів у відповідному обсязі…

— У тебе просто погано з метафорами.

— О, я розумію метафори. І якщо йдеться про побудову суто умоглядної конструкції… то все одно треба з’ясувати, під яким кутом та у якій секції уявного кола трапилося зіткнення, щоб описати наслідки…

— Вони будуть паскудні.

— Паскудніші за саму можливість існування зірки цілком з екскрементів?

Дік всміхнувся.

— Ти класний.

…Сповідуючись командорові Фоукс, він розглядав можливість вивести себе та інших з-під удару, просто скинувши дані в університетську мережу Імперського домену. Нехай вчені брати лорда Августина розбираються, що до чого.
 
Але тепер цей шлях було закрито. Ну, хіба справи повернуться так кепсько, що міжзоряний дипломатичний скандал з усіма вихідними буде здаватися кращим з варіантів.

Він знову задрімав, цього разу без сновидінь, покинувся за сигналом Сабатона і з пробудженням до нього прийшла ще одна думка: саме так загинув корабель Аеші Лі: увійшов у міжпростір та не вийшов.

Він сів, перекосився з болю, встав та почав розминати м’язи. На середині ката Сабатон повідомив:

— Прийшов запит на передачу вашого діла і власне вас у юрисдикцію СБ Космофлоту.

— Зараз буде весело, — Дік не переривав вправи. — Дай мені Ройє.

— Нарешті! — озвався за вухом Ройє після двох сигналів. — Отже, ти почув голос розуму та сидиш у поліції. По всіх каналах крутять відео з пожежі в командорії. Новини тебе обожнюють. Однокашники забили всі канали зв’язку, всі хвилюються за тебе. З твого боку буде дуже нерозумно покидати дільницю.

— Я знаю, але мене можуть змусити.

— Хто? — хутко запитав Ройє.

— Мене вимагає СБ Космофлоту.

— Опирайся як можеш, прикинься хворим, якщо треба — вчини якийсь кримінал, але дочекайся мене. Я їду.

— Присягаюся, сер, що я ніколи звідси не дінуся, — пообіцяв Дік.

Через кілька хвилин за ним прийшли.
 
У супроводі довготелесого сержанта він повернувся до все того ж кабінету для допитів, де на нього вже чекали Сіван, начальниця Сівана капітан Зора, у присутності якої проходив первісний допит та якась літня жінка у строгому, навіть бундючному костюмі.

— Доброго дня, пане Йоної, — сказала вона. — Я майор Кесада з Головного управління боротьби з тероризмом СБ Космофлоту. Будьте ласкаві поставити тут свій підпис та прикласти руку.

— Доброго дня, містрис Кесада, — озвався Дік. — Чого це я мушу щось підписувати?

— Бо ми передаємо вашу справу у провадження управління СБ Космофлоту.

— Та-та-та, — сказав Сіван. — Ніхто нікуди нікого не передає. Це мій затриманий, суд призначений на сьогодні о четвертій, і поки не винесено постанову суда, хлоп нікуди звідси не йде. Вам тра його допитати? Допитуйте ось тут, на місці, тут є все, що треба.

— Офіцере Сіван, ви, здається, не звітуєте собі у серйозності ситуації, — сказала капітан Зора.

— Хто, я? Мені сьогодні ледь не підсмажили дупу. Якщо тобі це несерйозно, то що тобі серйозно? Кажу вам, Йоної звідси вирушить лише в суд, а з суду — туди, куди скаже суддя. Під варту — отже, під варту, на волю — отже на волю. — Сіван повернувся до Кесади. — Вам треба його допитати? Тут Родос, тут і допитуйте.

— Ти здурів? Ти розумієш, якого сала нам за шкуру заллють? — Зора схрестила руки на грудях.

— У мене на руках п’ять трупів! — гримнув Сіван. — Містом швендяють двоє покидьків з плазменим гранатометом! І я мушу їх знайти, поки трупів не стало більше! А ви забираєте в мене ключового свідка?

— Лейтенанте Сіван, ці покидьки називаються терористами і займатися ними має наш департамент, — правила своє Кесада. — Це ви утримуєте від нас ключового свідка!

— Я? Утримую? Ось він сидить! Перед ваші ясні очі! Хочете допитати — допитуйте, хто вам заважає?

— Ти заважаєш, — капітан Зора взяла Сівана за лікоть та потягла до дверей. Той пішов, але уже в самих дверях розвернувся.

— Я спостерігатиму! І якщо ви дозволите собі хоч один зайвий рух, — він націлився пальцем в Кесаду.

— Ну гаразд, — пані Кесада сіла за стол проти Діка. — Скажіть, юначе, де зараз знаходиться ваш корабель Сабатон.

Дік зробив різкий рух шиєю, в’язки хруснули та прийшли в більш комфортну позицію. Розвалившись на стільці, Дік закинув руки за голову й повідомив пані Кесаду:

— Без свого адвоката я слова не скажу.

— Ви що, знущаєтеся з мене? — отетеріла вона.

— Ні, — гаряче заперечив Дік. — Хоча-а… Так, зрештою, так. Ви щойно двічі протягом однієї хвилини спробували зґвалтувати закон. До того ж брутально, без попередніх пестощів, лубрикантів чи хоча б чарочки саке. У вашому віці це ганьба, майоре. Совість совістю, кому Бог дав, кому ні, але ж професійні навички вже треба мати. Не те щоб я такого раніше не бачив, але крий Боже, це ж імперський домен! Де стиль? Де клас?
 
Про Сабатон Дік не згадав, бо цю чиновницю напевне зіграли втемну: якщо не вдасться витягти хлопчиська з відділка, нехай принаймні скаже, де його корабель.
 
На обличчі майора Кесади були написані обурення, гнів та обіцяння віддяки — але дрібненькими літерками, миттєвим поглибленням мімічних зморшок. Велемудрою пані Кесада не була, але як чиновник обличчям володіла. Хоча Дікові вже набридло стикатися з пішаками, він волів нарешті побачити шахіста.

— Здається, юначе, ви не так добре тямите в законах, як прикидаєтеся, — неквапно промовила вона. — Вам загрожують від двох до шести років в’язниці за транспортну диверсію та проникнення у систему керування з конфіскацією знаряддя злочину — вашого корабля. Ви можете посприяти своїй долі, якщо добровільно здасте свій корабель, і докладно розповісте, що спонукало вас скоїти злочин. Звичайно, є пом’якшуючі обставини — наприклад, самозахист. Але нам потрібно знати всі подробиці справи, інакше ми нічого не зможемо для вас зробити.

Дік зухвало позіхнув на весь рот, ледве прикрившися кулаком.

— Майоре, мені було п’ятнадцять, коли мене засудили до смертної кари. А перед стратою повісили гольцем голого за руки в глайдер-порту і вісім хвилин шмагали на очах тисяч людей, так що кров на всі боки бризками летіла. Хочете мене чимось налякати — краще вчіть домашнє завдання і не ганьбіть свою державну установу. А ще краще — поверніться до того, хто вас послав і скажіть йому, щоб прислав когось компетентнішого. Чи страшнішого, якщо він хоче вдатися до залякувань. А я, мабуть, ще трохи посплю.

І він знов закинув руки за голову та прикрив очі.

Чув, як майор Кесада вийшла до коридору, як набирає індекс сантор-лінку.

— Адресат — голова центральної поліцейської управи, — сказав Сабатон. — Прослухати розмову?

— Так, — відповів Дік.

— Нічого не вийшло, — сказала майор. — Сіван каже, що до суду Йоної залишиться у відділку, Йоної поводиться нахабно. Сіван цілком на його боці. Чекаємо на адвоката. І я щиро вам раджу якомога краще підготувати до суду вимоги і весь пакет документів, бо дуже не люблю, коли мене соромлять зухвалі шмаркачі.

— Гаразд, — озвався знайомий голос. — Залишайтеся там, чекайте на адвоката. Ним радше за все виступить Ройє. Обережніше, це досвідчений вовк. Документи будуть.

Дік всміхнувся.

Отже, після того, як Сабатон покерував мобільним панциром та поклав двох кілерів, супротивник допетрав, що у грі є ще один гравець, і знищувати Діка, Шану та Ройє, поки є Сабатон, не має сенсу. Так, Сабатон за імперськими законами є річчю, надавати свідчення в суді він не може, але йому й не треба, доволі просто скинути в мережу все, що він отримав. Бум! Зірка з гівна та орбітального розмаху турбіна.

Проте тактика брутального насильства себе не виправдала, і до того ж справа отримала розголос. Отже, тактику вирішили змінити. Запроторити Діка у в’язницю СБ — і навіть не у в’язницю, а в якийсь ізолятор на базі підготовки чи на кораблі. Знищити дані в його нейростовбурі. Знищити Сабатон. І надалі все, що скажуть Дік, Шана чи Ройє, перетворюється на хворі фантазії двох вавилонян, та ще й з Дому Ріва, і одного зрадника-запроданця. Убивці, що швендяють містом? Убивць знайдуть. І поб’юся об заклад на що завгодно, вони будуть відчайдушно опиратися захватові, і загинуть при опорі.

Ні. Щось не так. Висновки невірні, бо бракує загальної картини.

«Треба було інсталювати повноцінний інтерфейс, зараз ти надто зв’язаний необхідністю розмовляти з Сабатоном вголос».

«І остаточно перетворитися на Моро?»

«Йолопе. Не інтерфейс робив із Моро Моро».

Двері відчинилися, зайшов Сіван. Дік впізнав його кроки.

— Ти що, правда спиш? — Сіван відсунув стільця, сів. — Отже так. Експерти розібрали на молекули двох убивць із командорії. Знаєш, хто вони?

Дік не давав Сабатонові наказ вламуватися до поліцейської мережі. Але відповісти на це питання спробував і без того:

— Ніхто, — він розплющив очі. — Про них немає даних ані у списках стаціонерів, ані у списках пасажирів, ні транзитних, ніяких. ДНК не індексується. Зброя не простежується. Вгадав?

— Ну-у… вгадав, але не вгадав. Так, в списках пасажирів їх нема. ДНК індексується, але це до сраки, бо вони генетичні близнюки. Бойові морлоки класу «Кухулін». Зброя не простежується до точки останнього продажу, але вироблена на Картаґо, з клеймом дома Соґа. Гівняно виглядає, га?

Дік змушений був визнати, що слово «гівняно» — то є дуже пом’якшене формулювання. В роті йому зробилося солоно.

— А найпаскудніше те, — вів далі Сіван, — що я знаю лише один засіб протарабанити у Сереніті людську істоту без реєстрації, індексації та всякого такого. Здогадуєшся?

— Дипломатичний транспорт, — Дік проковтнув солону слину. — Шлюзи амбасади на «Дельті».

— Можеш це якось пояснити?

— У амбасаді є «кріт». Зрадник.

— Хлопче, тобі буде важко переконати громаду, що в амбасаді лише один зрадник. Щойно ця фіфа з СБ отримає дані експертизи — а вона їх ось-ось отримає, — судова постанова про віддання тебе під варту та в руки СБ, вважай, в її кишені. Якісь ідеї маєш?

Дік завагався перед тим, як відповісти, але вирішив, що попередити Сівана буде чесно, і краще вже виглядати хлопчиком, який кричав «Вовки!», ніж бути падлюкою, яка не остерігає спільника перед згубною хвилею.

— Лише одну. Я досі міркував собі, що закопати під килим п’ять трупів у такому місці, як Сереніті, буде дуже складно, просто неможливо. Але я помилявся. П’ять трупів легко закопати під килим з п’ятисот тисяч трупів.

Сіван болісно стиснув рота. Населення Сереніті складало п’ятьсот із чимось тисяч.

 

Таліта Кумі робила завдання з логістики, коли прийшов виклик за внутрішнім сантор-лінком Академії. Таліта ввімкнула зв’язок. Зображення не з’явилося, але був голос, невпевнений юнацький баритон:

— Сімдесят дев’ять. Рогатий чаклун здіймає кістяного ножа.

Таліта хотіла спитати «Хто ти?» але подих їй перехопило.

— Сорок чотири, — вів далі голос. — З морської піни й зірок народжується звір. Тридцять. Небесна танцюристка на тлі мармурового лісу. Дев’яносто п’ять. Алхімікові не виміряти сили північного вітру.
 
З першими словами Таліті хотілося кричати й бігти чимдуж від цього сантору, з цієї кімнати, геть з цього острова. З наступними цей первісний позов згасав, витіснений штучним спокоєм. З останніми словами покора та готовність досягли точки абсолюту. Вона була готова й чекала наказу.

— Зустрінь мене біля зброярні, — поспіхом сказав хлопець. Після чого майже простогнав: — Боже, що я роблю! — і вимкнув зв‘язок.

 

Сержанта Радуту та інших напасників тримали не в відділку, а в слідчому ізоляторі. На те, щоб привести її до відділку, дотримавшись всіх формальностей, пішло сорок хвилин — отже, ще сорок залишалося на допит.

Дивлячись на Ройє, ніхто б не сказав зараз, що цю людину прозвали Детонатором. Йому більше личило б порівняння з сантором, чи з якимось високоточним приладом, який не має нервів і не знає хиби.

— Стелла Радута — ваша сестра?

— Так, — відповіла жінка.

— Ви зустрічалися принаймні двічі з того дня, як вона перейшла на «Вісника Світанку». Що вона розповідала вам про проект Тифон?

— Нічого. Вона знала, що таке військова таємниця.

— Ви брешете, — спокійно сказав Ройє. — І вважаєте, що ваша брехня якось послужить Імперії та Богові. Вона послужить лише масовому убивству ваших співвітчизників та одновірян.

— Щоб я повірила вавилонянину, — сержант посміхнулась. — Чом би тобі не вилизати мені піхву?

Вона думає, що це зухвало й героїчно, — Дік закотив очі.

— Що таке, малий? — оскирнулася Радута. — Я тобі не подобаюся? Може, ти мені вилижеш піхву?

— Не бачу, як це вплине на проблеми з довірою, — незворушно відповів Ройє. — Адже я залишуся поганим вавилонянином, а Ран — не менш поганим зрадником. Довіри гідні лише добрі християни, а надто ті, які підставляють вас, своїх братів та сестер, під сокиру.

— Ти мене на це не купиш. Я знала, на що йшла.

— Невже ж? А ваша сестра? А командор Фоукс? Коли старий приятель з Академії попрохав її забрати дані в Йоної, вона знала, що це завершиться візитом убивць? А що зрештою це закінчиться ударом по Сереніті?

— Та хто вам сказав таку дурню! Жодному місту, жодній планеті нічого загрожувати не може!

— Тому що «Тифон» можна навести лише на іншого пілота? — запитав Дік.

Радута сахнулася на стільці так, що він одразу зрозумів: влучив.

— Це так загинула «Ангарад»? — підхопив Ройє. — Пілот наводить щось на іншого пілота у міжпросторі та знищує корабель?

— Ніц я вам не скажу, — зморщилася Радута. — І не питайте.

— Ми не дуже потребуємо ваших слів, пані. Тілесні реакції, погляди, миги, — не сумнівайтеся, ви дуже красномовні. Наш аналітик отримує від вас достатньо інформації, щоб вести пошук по ключових словах серед масиву даних, який потрапив нам в руки. Ось бачите, ми говоримо про це відкрито: у Ріва є дані щодо проекту «Тифон», і Ріва отримали їх не для того, щоб вкрасти, а щоб запобігти тому, що трапилось, наприклад, з «Ангарад». Ви дурепа, сестро Петра. Ви не мислите навіть на два кроки вперед. СБ Космофлоту й Сінден отримають можливість знищувати будь-кого з ворогів Бога та Імперії, навіть не наближаючись до них. Залишаючись безкарними й недіткненими. Шикарний план, тільки такі речі, як «Тифон», ніколи не утримуються в руках фанатиків. Прагматики прибирають їх швиденько. Разом з винахідниками. Забирайте її, офіцере Сіван, вона більше не потрібна.

Сіван зайшов у кабінет в супроводі двох констеблів, відстібнув наручники Петри від столу, кивнув констеблям на двері, повернувся до Діка з Ройє.

— І що тепер?

— Тепер суд, — сказав Дік. — А в суді пан Ройє король!

— Боюся, це не матиме вже жодного значення.

 
 
Це не мало жодного значення. Бо ще на півдороги до суду Сабатон сказав:

— Капітане, з вами хочуть зв’язатися Торін Дубощит та Анібале Огата. Ви можете відповісти комусь?

— Ні, — шепнув Дік, з усіх боків оточений поліцейськими.

— Тоді я попрохаю залишити повідомлення.

— Так.

Першим прийшло повідомлення Анібале.

— Дік! Де тебе носить лиха година? Таліта остаточно зверетенилася, вбила сторожа у зброярні, взяла у заручники Тоніо Ельбу та втекла. Тут таке коїться! Повертайся швидше! Нас загнали в дорми та не дають вийти, скрізь ширяє СБ Космофлоту, нам…

— Тут зв’язок переривається, — пояснив Сабатон, і програв повідомлення від Торіна:

— Дік, усе погано. Таліта під чиїмось контролем, вона захопила Тоніо. Не повертайтеся. Це якась провокація. Бувайте.

Оскільки Торін був лаконічніший, його повідомлення записалося повністю, не перерване раптовим обривом зв’язку. Дікові зробилося млосно.

— Що таке? — спитав Ройє.
 
Не маючи змоги все пояснити при конвоєві, Дік просто сказав:

— Нам вахмурки.

І потер себе пальцем за вухом.

Майор Кесада почала свою заяву зі слів:

— Пане суддя, панове службовці, сталося непередбачене. Близько години тому кадет з Картаґо Таліта Кумі взяла у заручники Антоніо Ельбу та відлетіла з острову Айфе орбітальним катером. Ніхто не наважився зупинити її, бо на борту був заручник. Кілька хвилин тому сигнатуру катера було втрачено. Зважаючи на ці обставини, а також на те, що нападники з командорії Сіндену виявилися фенотипово ремодифікованими бойовими морлоками, озброєними у військове знаряддя виробництва Соґа, я вимагаю негайної передачі Йоної Райана у юрисдикцію Служби Безпеки Космофлоту, а також узяття під варту його спільників Максима Ройє та Алішандри Нерсес.

— Треба попередити Шану, — шепнув Дік.

— Зроблено, — сказав Сабатон. І одразу за вухом пролунав голос Шани:

— Я не здамся так просто, друже. І тебе не здам. Пам’ятаєш, мені ще зустрічатися з Бет та дивитися їй в очі.

— Я також вимагаю, — вела майор Кесада, — ретельного обшуку в амбасаді дома Ріва, так званій «Дельті», і конфіскації корабля «Сабатон». Обґрунтуванням цього кроку є той факт, що провезти в Сереніті будь-кого без реєстрації можна лише дипломатичним транспортом…

— Або транспортом СБ, — сказав Дік достатньо голосно, щоб суддя його почув, але наче до себе, щоб суддя не гримнув: «Повага до суду!»

— Надалі я вимагаю арешту всіх банківських рахунків всіх картаґосців, що перебувають зараз в імперському домені. Ось документи, які підтверджують, що партія гранатометів та плазмених гранат, замовлена амбасадою дома Ріва, була оплачена з фонду «Підтримка сил самозахисту», керованого Максимом Ройє. Серійні номери на зброї, знайденої на місці теракту, було знищено, але моделі відповідають замовленим. Суд може запитати в пана Ройє, чому амбасада замовляє для самозахисту летальну зброю, та ще й заборонену до вжитку на кораблях і космічних станціях.

Отут Діка наче блискавкою розбило. Не знаючи, що навіть і думати, він дивився на Ройє і бажав, щоб погляд міг ну хоча б синці залишати. Хоч подряпини, Господи.

Коли майор Кесада завершила свою реляцію, суддя повернувся до Діка та Ройє.

— Панове, що ви можете сказати на свій захист? Треба зауважити, що ваша ситуація дуже серйозна.

Дік заплющив очі. Є в «Записах під ясиком» Сей-Сьонагон є розділ «Коли зачужа соромно».

— Ваша честь, — сказав Ройє. — Якщо ми й причетні до цього теракту, то виключно в ролі свідків та потерпілих. Йоної Райан був атакований у потягу шістьма охоронцями з командорії Сіндену, які служили під командою загиблої Аніти Фоукс. Поліція має запис камер безпеки з того вагону, що фіксували напад з першої до останньої секунди. Поліція має показання самих напасників, двоє з яких підтвердили, що повинні були відібрати в пана Йоної певний носій інформації. Сержант Петра Радута, віддаючи наказ, не конкретизувала, що то за носій та що за інформація, тож вони припускали, що то мнемопатрон. Сержант Радута також сказала, що напад треба буде пояснити особистою неприязню до пана Йоної. Коли Йоної пішов до командорії, щоб поговорити з командором Фоукс про цей прикрий інцидент, стався ще один напад, цього разу — замах на його життя. Присутній тут лейтенант Айдан Сіван був там на той час і також зазнав замаху на своє життя. То що, пані Кесада хоче сказати, що Йоної сам на себе замахувався? Так, замах вчинили бойові морлоки; так, дівчина-морлок замішана і в інциденті на Айфе — але гірка правда полягає в тому, що генетичне рабство не остаточно скасоване у Галактиці. Організація з міцними ресурсами легко могла би придбати кількох бойових морлоків, так званих «незаймаників», у якихось брудних торгівців, провести ремодифікацію та нацькувати своїх жертв — саме так, жертв, — на командорію Сіндену. Дипломатичний транспорт — не єдиний засіб провезти на Меб людей без реєстрації. Хто стереже сторожів? Транспорти СБ Космофлоту також курсують між Ерін і Меб та понад Меб без догляду.

— Це стрічне звинувачення? — поцікавився суддя.

— Авжеж, — підтвердив Ройє. — Я заявляю, що Служба Безпеки Космофлоту скомпрометована і наполягаю на тому, що ми не можемо бути віддані у її руки. Якщо нас так необхідно ізолювати для проведення слідства, я волів би знаходитися у поліцейському слідчому ізоляторі, мій підзахисний також. Ми обидва готові дати слово або підписатися у тому, що не покинемо амбасади, якщо ви виберете заходом запобігання домашній арешт. Але віддати нас у руки СБ означає, можливо, сприяти злочинові імперського масштабу.

Дік дивився на суддю Коннорса протягом цієї промови, і дедалі ясніше розумів, що суддя задовольнить петицію Кесади. Його честь Коннорс навіть не запитав, про які дані йдеться, перш ніж встати й сказати:

— Суд виніс рішення. Справа про терористичний напад на командорію Сіндену об’єднується в одне провадження зі справою про диверсію на транспорті. Владою, що нею наділив мене Імператор, я цілком задовольняю вимоги Служби Безпеки у цій справі. Усім встати!

— Зливай, — тихо сказав Ройє.

— Сабатоне, — шепнув Дік. — Скидай всі дані у інфосферу.

 

СБшники поставилися до справи серйозно: на Діка та Ройє у глайдері чекали силові кокони, які дозволяли тільки головою крутити. До того ж разом із в’язнями поїхали четверо охоронців. Навіть міцно знерухомлених, їх не залишали на самоті. Холера. Дік волів би, щоб його знову недооцінили.

Ані словом перекинутися з Сіваном було не можна, тож Дік сподівався, що той сам второпає пірнути на дно і заритися в муляку. Хоче не певний був, що допоможе.
 
На додачу до всіх інших халеп, зв’язок із «Сабатоном» пропав: глайдер екранували.

— Ну скажіть нарешті щось, — просичав Дік до Ройє, коли машина рушила з місця. — Скажіть, що це сфальшували, що фонд зламали, що-небудь!

Ройє довго мовчав, а потім зволив розняти вуста:

— Як я вже й казав, це не має значення.

Охорона не завадила їм розмовляти. Мабуть, це теж не мало значення: ставки здійнялися у стратосферу, на кін обидві сторони вже кинули все, що в них було, і Дік підозрював, що противник ще має резерви для накручування ставок, а його вже були вичерпані. Може, скинута у мережу інформація і завдасть ворогові чуттєвого удару, але Дік з Ройє не побачать, як той падає… чи, принаймні, хитається.

Він напружив м’язи — більше з відчаю, ніж у сподіванні справді щось зробити з силовим коконом. Гудіння кокону перемінило тональність, та й по всьому.

Машина зупинилася, стала на ґрунт. До кузова завели шістьох напасників з потягу.

— Отакої, — вихопилося в Діка, коли він побачив, як вартові знімають з них наручники. — Обережніше, друзі. Отой вусань любить бити по ногах.

Згаданий вусань сів на одне з вільних сидінь, зиркнувши на Діка. Радута аж сяяла тріумфом.

— Оцих двох щурів візьміть у кокони також, — сказала вона, киваючи на товаришів, які дали показання. — Не люблю, коли зрадники мають змогу ворушити руками.

Дікові нічого не залишалось, крім жалюгідної втіхи дивитися на потовчені обличчя… навіть не можне сказати «вчорашніх» супротивників, бо ще не минула доба.

Глайдер знову зрушив з місця, цього разу швидше. Через двадцять хвилин глайдер зупинився в шлюзі.

— Це радіальна лінія до Хребта Фроеха? — поцікавився Дік.

— Дай-но мені станера, — сказала Радута до бійця СБ, і той дав їй станера. — Нам же вони не потрібні при тямі найближчим часом?

— Ні, — сказав той, і Радута однією рукою взяла Діка за волосся та нахилила його голову донизу. — То де твій смердючий нейростовбур? Тут? — і вона пустила заряд Дікові в потилицю. — Чи тут? — вогнене жало вп’ялося за вухом. — Не стидайся, кричи!

Дік скористався з дозволу.

— Сука дебільна! — загорлав він, коли третій удар вона скерувала просто в рознім інтерфейсу.

І зомлів.

 

Ректорка Анастасія Абімбола піднялася назустріч командирові загону СМОГ, капітанові Тереху.

— Я вірно розчула, капітане? Ви вимагаєте видати вам сімох кадетів-картаґосців?

— Не я, пані ректорко. Адмірал Ельба. Чийого сина ви не змогли захистити.

— І що пан Ельба збирається робити з тими кадетами?

— Ізолювати та допитати стосовно дівчини, яка захопила в заручники Антоніо.

— Я вже розпитувала їх. Вони нічого не знають. Їм невідомі, ані причини, з яких вона це зробила, ані пункт її призначення, ані щось інше стосовно цього злочину. Я можу провести вас у ізолятор, де перебувають кадети, ви з ними поговорите.

— Боюся, що ви не розумієте, ректорко Абімбола…

— Ні, боюся, що це ви не розумієте, капітане. Ці кадети не вчинили жодного злочину або порушення правил, яке потребувало б їхнього виключення. Я не можу дозволити, щоб їх забрали, не пред’явивши ніякого ордеру, ані судової постанови. Вони мої підлеглі, і вони не покинуть острів Айфе, аж поки ви чинним порядком не впровадите мені всі потрібні документи. Вакатта, капітане Терех?

— Со дес, — відповів капітан.

Абімбола побачила у його очах знайому тінь і, не гаючи зайвої хвилини, штовхнула обома ногами свій стіл.

Стіл був важкий, з мореного кайфасу, який тоне у воді. Він збив капітана Тереха з ніг та повалив на його помічника, його постріл прийшовся у стелю, постріл помічника — у стіну за Абімболиною спиною. Ректорка стрибнула на торець перекинутого столу, та двома пострілами станера приголомшила обох. У прийомній також чулася метушня, але невдовзі вона стихла і Кайра Ленг зазирнула до кабінету з кійогою в руці. За нею виднілося простерте тіло ще однієї з бійців СМОГу. На стелі й на стіні курилися чорні плями: Терех та його помічник стріляли з плазмеників, бойовими.

Абімбола зіскочила зі столу, активувала загальний зв’язок на гарнітурі та голосно проказала:

— Увага всій Академії, всім викладачам та учням. Бойова тривога. Повторюю: ректорка Абімбола об’являє бойову тривогу. Всім зайняти місця за розкладом.

Відімкнувши мікрофона, повернулася до Тереха, який мляво ворушився на підлозі. Стала ногою на руку, якою той намагався дотягтися до свого вибитого плазменика.

— Ти чогось не розчовп, жевжику. Я — Чорна Настінка, і я виконую роботу, яку доручив мені Імператор. А він доручив берегти цих дітлахів.

 

Коли людину виводять зі станер-колапсу, вона зазвичай потужно блює. Тож перші п’ять хвилин Дік був надто зайнятий, щоб чомусь дивуватися.

— Це вже все? — запитала Шана. — Чи ще щось було крім тяхану й зупки?

Дік сплюнув і прохрипів:

— Дай води.

Шана випростала зі свого скафандру цівку та дала йому зробити кілька ковтків. Тепер він отямився достатньо, щоб оцінити обставини.

Вони знаходилися все в тому ж глайдері, тільки зараз лише він, Шана, Ройє та двоє сінденців, яких забрали у кокони. У Ройє було обличчя як пампушка, в сінденців також, Дік відчував, що в нього таке саме. Отже, вони хапонули вакууму.

— Як… все було? — запитав він.

— Ну, ти ж саме це мав на увазі, коли сказав Сабатонові залігти у стелсі біла хребта Фроеха? Бо за Хребтом — тренувальна база СБ? Ламанути всю систему Системи Безпеки неможливо, але один глайдер конвою — легко. Сабатон знав, що ви у силових коконах, решта без них, отже все просто: прочинити ненадовго двері, всіх неприв’язаних повикидає, зачинити двері, накачати повітря з резерву. Варіант, звичайно, екстремальний, але краще, ніж те, що для вас планували в СБ.

Дікові в голові все ще паморочилося.

— Але як Сабатон зробив це… без мого наказу?

— Ну, щойно та тітонька підсмажила твій інтерфейс, він прочитав це як ознаку смерті і запрацював протокол, згідно якого повноваження переходять до мене. Я й віддала команду. Ти не радий?

— Радий, але… як ти сюди потрапила?

— Ти не єдина у світі метикувата особа, — Шана прислухалась до чогось в інтерфейсі скафандру. — Так, Сабатон знає, що ти живий і при тямі, і тепер не слухається мене. Скажи йому, щоб слухався, бо в тебе з рота смердить і я не хочу, щоб ти за кожною командою нахилявся до мене.

— Сабатоне, — сказав Дік у отвір Шаниного піднятого забрала. — Не дури та виконуй команди Шани, поки я не заберу в неї повноваження.

Він безсило опустився на сидіння і кивнув на все ще непритомного Ройє:

— Може, й його приведеш до тями?

Шана трохи поміркувала.

— Ні. Такий він мені подобається більше.

Дік уже знав, що Сабатон робить: скеровує глайдер до свого паркувального майданчику. Але… хай тобі грець!

Судячи по звуках ззовні, вони в’їхали в шлюз. І шлюз хутко наповнювався повітрям.

— Де ми?

— Зараз сам усе побачиш, поспішайко. Ну, хіба ти не любиш сюрпризи?

— Останнім часом — ні.

Двері відчинилися. В кузов увірвалося повітря — насиченіше та під більшим тиском, ніж у машині. Дік радісно вдихнув, Ройє почав приходити до тями.

Разом із повітрям у глайдер зазирнув той, кого Дік аж геть не чекав тут зустріти: Рінальдо Огата.

— Він може йти сам? — запитав Огата стурбовано.

— Ніхто з них не може, — сказала Шана. — Несіть.

Визволений з кокону Ройє укляк, але остаточно отямився, про що й повідомив брутальною критикою таких рятувальних операцій, яку ото їм влаштували щойно. Дік недочув кінця тиради, бо Огата поніс його шлюзом на руках, мов невісту.
 
Це був, судячи зі всього, технічний тунель, у якому зберігалося будівельне обладнання під час побудови тунелю до Хребта Фроеха. Постійного шлюзу тут ніхто не мислив, його зроду-віку не було: монтажна піна й пластикові мембрани. Негидке вийшло підземне укриття, знати б лише, коли і для кого його зробили.

Огата ніс Діка, ставши на хібан, і ніс без напруження: штучної гравітації тут не було. Назустріч траплялися люди у легких скафандрах або піддоспішниках, стандартно-чорних, виробництва Соґа, на плечах вони несли один знак — три кільця дому Ріва.
 
У великій печері природного походження Огата поставив Діка на ноги. Разом вони зайшли під пластикове шатро, сферичасту баню — армійський житловий модуль.
 
На ліжку, оплетена цівочками, обліплена сенсорами, лежала Аеша Лі. Поруч неї стояв огрядний чоловік у цивільному, якого Дік не знав.

Дік був надто змучений для будь-яких почуттів. Він просто сказав.

— Трясця, я мусив здогадатися.

Лі засміялася без звуку.

— Ти не радий, що я все ж таки жива? Чи тебе трохи втішить, що я таки вмираю?

— Мене трохи втішать пояснення.

— Так, пояснення… Докторе Кассіно, надайте пояснення, мені важко дихати.

— Хочу сказати, — поспішливо промовив гладун, — що мене цікавила насамперед теорія. Я здогадувався, що військові можуть пристосувати її до своїх потреб, зрештою, людство і щойно винайдену палку пристосувало для вбивства…

Лі виразно кахикнула.

— До суті, — попрохав Дік.

— Суть у тому, щоб керувати безпілотними об‘єктами у міжпросторі.

Дік цього разу прикусив «це неможливо».

— Всі знають, що дистанційна передача сигналу у міжпросторі неможлива, бо там, власне, не існує нічого, спроможного бути носієм того сигналу. Але я подумав: а що як скористуватися старим добрим молекулярним дротом? Теоретично, корабель та безпілотний об’єкт створюватимуть тоді одне тіло.

«Але жоден дріт не можна протягнути навіть на один парсек!» — Дік прикусив і цей вигук.
 
У міжпросторі не існувало й відстаней. Це, власне, й робило його міжпростором, в цьому й полягала його сутність, завдяки якій людство уже півтисячі літ ширяло між зірками.

— Але стандартний пілотський інтерфейс того здійснити не може, — проговорив він.

— Дійсно! — Кассіно пройшовся взад-вперед, граючи пальцями. — Треба було розробити нестандартний інтерфейс. Знайти пілота-волонтера, готового ризикнути. Бажано не одного. Знайти корабель, фінансувати експедицію у сектор простору, де ми нікому не зашкодимо, це все грубенькі грошики, яких в Університету не було.

«І які обернуться пшиком, якщо теорія невірна…»

— Я звертався туди-сюди, мені скрізь жаба цицьки дала. Генерал Сіндену Камала Хан була готова виділити корабель, знайшлися й пілоти-волонтери, але грошей на розробку безпілотників та інтерфейсу в Сіндену не було…

«Сіндену завжди бракує грошей…»

— І тут мене знайшла пані Лі та запропонувала фінансову підтримку…

Дік прикрив очі. Деталі монтувалися одна до однієї, мої на конвеєрі: клац-клац, клац-клац, як цю колиску не збирай, а виходить плазмомет…

— Гроші, — у шатро ступив, спираючись на Шану, Ройє, — взялися з «Фонду сприяння силам самооборони», який був заснований спеціально з цією метою. Ті плазмомети, про які йшлося в суді, були… віртуальні. Ми просто переганяли активи на Меб.

— Але потім, — Дік навіть не намагався тамувати сарказм. — Щось пішло не так. Дайте вгадаю: пілот Радута розтринділа все своїй сестрі, а та — своєму командорові, а та — своєму дружбанові з кадетських часів, Акселю Ельбі?

— Ми були б останніми дурнями та зрадниками, якби провадили цей експеримент потай від Служби безпеки Космофлоту, — прокахикала Лі. — Але ми надто пізно зрозуміли, що таке Аксель Ельба.

— Що він таке? Чого він прагне? Чому пішов на зраду?

— Бо не вважає її зрадою, — пояснив Ройє. — Навпаки, він щиро вважає, що діє на користь Імперії. Сінден — небезпечні фанатики, які звітують лише Церкві, Ріва — небезпечні пірати, які набрали надто багато впливу в Сенаті. Нацькувати їх одне на одного та замовити філіжанку кави. А коли ми спливемо кров’ю, отримати від Імператора надзвичайні повноваження та обрушитись на нас як меч Господень.

Дік сидів мовчки. Потім сказав:

— Проте, ми не встигли сплисти кров’ю.

— Так, бо я вчасно вжила заходів, — Лі повела очима довкола. Дікові так і пекло зірвати її з того ліжка і трусити, аж поки вона не розвалиться.

— То навіщо ви послали той ансибль-пакет саме мені?! — вигукнув він. — У вас все ж було під контролем! Чому я маю сидіти тут, весь зариганий, у синцях та з хворою головою, а не на лекціях у Вулику? Тільки не кажіть, що не заарештували б Ельбу без мене!

— За віщо? — голос Лі був слабенький, як вогник курильної палички. — За те, що фанатична дурепа скерувала міжпросторового снаряда на корабель члена Директорату? Чи за те, що Ріва самі оплатили рейдерів-найманців, щоб отримати справжні, не сфальсифіковані, дані експериментів? Ельбу нема було за що арештовувати, він підбурював та провокував дурнів і шибайголів, але не залишав жодного свідоцтва своєї участі, жодного документа за своїм підписом. Аж поки не з’явився ти та не почав буремну діяльність.

— Ельба злякався саме тебе, — додав Ройє. — Бо він ніколи тебе не недооцінював. Він знав: варто цим даним потрапити тобі до рук, то щойно ти в них трохи щось зрозумієш, то почнеш чинити правильно, не заважаючи ні на що. Мене, Лі, Хан, сенаторів, адміністраторів — всіх можна якось приборкати, умовити, урезонити. Але ти, як той дуб при джерелі правди, стоятимеш і казатимеш цілому світові: ні, я не зрушу з місця, це ти посунься.

Дік охопив голову руками.

— Вочевидь я тепер не можу послати вас під три чорти і повернутися з Шаною на Айфе, — сказав він. — Хоча дуже хочу.

— Вочевидь не можеш, бо на Айфе зараз порядкує спецзагін СБ Космофлоту СМОГ, — сказала Шана. — Настінка оголосила бойову тривогу, наші сидять у ізоляторі, решта намагається не пустити до ізолятору спецназ космофлоту СБ та дати Ельбі захопити в заручники сина тайсьо.

Дік пильно подивився у бік Ройє та Огати.

— Я правильно розумію, що про це вже гуде вся інфосфера планети? Ба навіть всієї системи?

— Цілком, — всміхнувся Огата. — Проте цього замало, щоб оголосити Ельбу зрадником. У світлі того, що Таліта викрала його сина, спільнота буде на її боці.

Думки Діка повернулися до питання, яке через станер-терапію геть вискочило з голови.

— Що трапилося з Талітою? Це ваша вигадка — взяти у заручники сина Ельби?

— Ні, — відрізала Лі. — Поміркуй над стратегемою «нанесіння рани собі самому». Бідолашний Ельба, страшна морлочка-скатах захопила в заручники його молодшого сина. Чи суддя хоч мить коливався, надаючи СБ повноважень кинути вас за ґрати?

— До того ж, Ельба зараз єдиний, хто певен: що б ні відбувалося зараз на Айфе, його дитинка через це не постраждає, — додав Ройє.

— Як це могло статися? Хіба Таліту не лікували? Хіба її не очистили в курсі реабілітації?

— Вочевидь, ні, — сказала Лі. — У зв’язку з чим я маю декілька питань до пана Ґіро. Але щоб я могла їх задати, треба потрапити до картаґоської амбасади, а там теж хазяйнує СБ космофлоту.

— То що мені робити? — спитав Дік.

— Ти пілот, — Лі пирхнула. — Чого можна жадати від пілота? Поставити мені на серце узбічника?

 
 
На диво, але Тоніо не відчув жодного полегшення, побачивши батька. Насправді йому стало ще тривожніше, хоча до «Танкреда» їх пристикували без жодних питань.

Мовчазна і страшна Таліта відкрила катер і вийшла до шлюзу, не допомагаючи заручникові. Тоніо зі зв’язаними руками зрештою вибрався, бо вона й не заважала — тільки стояла нерухомо, тримаючи зброю напоготові.

— Ноль три, — розлігся у шлюзі голос батька. — Зоряний дзвін замовкне під водою.

Таліта впала як стій, склавшися у колінах та у поясі й завалившися набік. Але перед тим миттєво сховала кулевика у кобуру, Тоніо і оком не встиг моргнути.

Шлюз відкрився і ввійшов батько у супроводі двох сінден-сенсі.

— Що таке, па? Що тут коїться? — спитав Тоніо.

— Заберіть оце, — Аксель Ельба кивнув сенсі на дівчину та почав знімати з сина пута. — Тут коїться спроба державної зради, у якій по самісінькі цимбали зав’язли Ріва, і, на жаль, твій приятель Дік.

Сінден-сенсі понесли дівчину зі шлюзу, батько пішов за ними, Тоніо нічого не лишалося, як піти за батьком.

— Але вся ця штука з заручниками… Навіщо ти передав мені того вірша? Що це за спектакль?

— Мені треба було забрати тебе з острову, — пояснив батько.

— І що, ти не міг просто зв’язатися з ректоркою Абімболою та викликати мене?

— Не міг.

— Чому?

Батько притьмом зупинився, схопив Тоніо за плече, розвернувши з ходу, вчавив у переборку.

— Тому що є речі, про які не кричать на покрівлях. Стули писка і рушай за мною.

Тоніо штовхнув його у плече й вивільнився.

— Я нікуди не піду, поки ти не поясниш мені, що ми тут робимо.

Секунду чи дві здавалося, що батько просто розвернеться і піде, залишивши його у нетрях корабля самого, пошитого в дурні, але той погойдався з п’яти на підп’яток, посміхнувся й сказав:

— Знаєш вислів «Переможна зрада — вже не зрада»? Якщо ми програємо, нас ославлять здрайцями. Переможні, ми будемо уславлені звитяжними.

— А ким ми є насправді?

— Немає жодного «насправді», сину. У «насправді» вірить Дік, і тому він загине. Реальність мінлива, вона залежить від тисячі рухомих факторів, ти мав цього навчитися в курсі стратегії… Проте не біда, ще навчишся.

— Тату…

— Антоніо, я присягаюся тобі пам’яттю твоєї матері: я був і залишився патріотом. Жодні спокуси, жодні тортури не змусять мене накладати проти Імперії. Те, що я роблю зараз, я роблю задля її блага. Так, поразка зробить з мене зрадника — але ти не матимеш до цього стосунку. Тебе взяли силоміць та привезли сюди без твоєї згоди. На те є численні свідки. Ходімо.
 
Це анітрохи не заспокоїло Тоніо, проте інших варіантів розвитку подій він не бачив — ну хіба що стовбичити у коридорі, заважаючи сенсі ходити у своїх справах. Тож він покрокував за батьком.

— Оце твоя каюта, — адмірал показав синові на відчинені двері. — Спочинь трохи, надалі ти можеш мені знадобитися.

— Навіщо?
 
В батька на обличчі з’явився удавано замислений вираз, до котрого Тоніо за двадцять років вже звик. «Як я, один з найкращих управлінців Імперії, міг породити такого ідіота?» — ось що означав цей вираз.

— Ти пілот, синку. Поміркуй, на що ти можеш знадобитися?

І, не гаючи часу, пішов геть.

Тоніо хотів запитати його, що буде з Талітою — але не наважився окликнути.

 

Медикам удалося зробити друге диво після підтримання життя в тілі Аеші Лі — Дік почувався майже як людина. Власне, йому зробили той самий міостимулюючий терапевтичний масаж, що його прописали ще в лікарні, під час п’ятигодинного сну, якого йому так бракувало, і на військовій нараді був вже знову готовий до дії.

— Доброго ранку, капітане, — привітав його Сабатон, коли він підключив інтерфейс: навушника й браслета. — Чи знімаєте ви повноваження керування мною зі сеу Алішандри?

— Ні, — без вагань відповів Дік. — Вона так само заступає мене, якщо я… вибуваю.

— А сеу Ройє?

— Так, — Ройє все одно не брав участі у тій операції, яка мала розгорнутися в космосі. — Тепер давай уважно слухати все, що нам скажуть.

Військова нарада відбувалася в тій самій залі, де був медичний модуль, але тепер його прибрали. Аеша Лі вже не лежала у койці, а сиділа у кріслі, зодягнена, як і всі, в чорний піддоспішник. Колір її обличчя не зробився здоровіший, але вона вже не задихалася, і навіть пакет з енерджистом підносила до рота цілком самостійно.

Таки ця команда медиків робить чудеса.

— Аксель Ельба, — пояснював Рін, — знаходиться зараз на борту сінденського штаб-крейсеру «Танкред», що кружляє на високій орбіті. Капітан Рохас — ще один однокашник Ельбі та цілком його людина. Настрій екіпажу в цілому нам невідомий. Виходимо з того, що вони ворожі. Своїх людей на борту в нас нема. Мета Ельби — довести до кінця провокацію, яка має знищити Сінден разом з Ріва. І в цій справі дані, які ми злили в мережу, служать радше йому на користь, ніж на шкоду.

— Як? — вихопилося в Діка. — Ні! Чому?!

— Тому що тепер кожна собака знає: в Сіндена і в Ріва є зброя, що разить зненацька та нізвідки. Коли такий напад станеться, ніхто й не подумає на СБ. Всі винуватитимуть нас.

— Але звіти! — Дік осікся. Так, звіти Дедала на ім’я Міноса. Дуже інформативно.

— Для людських очей все тепер виглядає так: Сінден збив у секторі Саторі вавилонський корабель. Ріва помстилися, напустивши бойових морлоків на командорію Сіндена у Сереніті. Зараз Ріва знаходяться під арештом у амбасаді, контрольовані ротою бійців спецназу СБ у важких кідо. А син Ельби знаходиться невідомо де у заручниках, взятий бойовим морлоком. Ми вважаємо, що він на «Танкреді», Ран. І його треба дістати звідти.

— Саме тут, — сказав Ройє, — виступаєш на сцену ти зі своїм унікальним кораблем, що вміє літати у стелсі.

— «Сабатон» не вміє літати у стелсі, — поправив Дік. — Він вміє лише дрейфувати в стелсі.

— Це зайві тонкощі, — сказала Лі. — Користуйся ним як знаєш, я даю тобі повну свободу та відділок бійців. Проб’єшся на «Танкред» та знайдеш Тоніо. І зупиниш Таліту. Будь-що. Зрозумів?

Дік проковтнув слину. Будь-що.

— Зрозумів. У мене одна умова.

Лі запитально промовчала.

— Я не беру відділок бійців. Лише я та Сабатон.

 

Кілька годин, які Тоніо відвели на відпочинок, змарнували його вкрай. Спати він не міг, термінал відключили, тому зайнятися не було чим, з каюти не випускали, а кабан при дверях коротко пояснив, що має наказ від батька при необхідності або вжити станера, або вдатися до придушуючого захвату, «обирайте самі, що вам більше до вподоби».

Тоніо повернувся до ліжка і борсався там з пересердя, аж поки не задрімав. Але той сон не приніс ні заспокоєння, ні відпочинку.

Нарешті його розбудили, нагодували та привели в командну комору. Там були батько та капітан Рохас.

— Дивися, — сказав батько та показав, як корабель вибухає на виході з дискрету. — Це загибель барки «Ангарад», на якій був Директор Бейл. Запис зроблено кораблем дому Ріва «Торнадо». За кілька годин «Торнадо» теж було знищено. Після чого Ріва з чесними очима клялися, що жоден їхній корабель не був у секторі Саторі.

Тоніо зробилося млосно.

— Звідки у вас… ці… дані?

— Хтось злив їх у інфосферу. Напевно, твій аж надто принциповий приятель.

— Чи він… знав про це?

— Там загалом близько двох терабайтів даних, він не міг роздивитися та оцінити їх усі. Але правильно вирахував, що за ним полюють заради знищення цих даних…

— А за ним полюють? — перебив Тоніо.

— Так. Його двічі спробували вбити протягом минулої доби, наразі він втік, та переховується, радше за все, у своєму кораблі. Мені треба, щоб ти його знайшов.

— Як? — запитав Тоніо, і разом усвідомив, яке це безглузде запитання.

— Ви пілоти. Ви тренувалися разом та знаєте, як то кажуть, руку одне одного. Якщо він спробує втекти з системи, ти його відчуєш. Якщо він навіть просто підключиться до інтерфейсу корабля, ти його відчуєш.

— І що ти тоді зробиш?

— Тоді зробиш ти. Затримаєш його. Вступиш з ним у ментальний двобій, щоб він не міг пірнути у міжпростір.

— І якщо я його затримаю — що далі?

— Врятуємо його.

— Від кого?

— Ти ще не здогадався? Це Ріва. Наскільки я пригадую, він розповідав тобі, як виглядає їхня внутрішня політика. За ним послали чотирьох ремодифікованих бойових морлоків — та хто з імперців міг таке зробити? Знайди його. Спаси.

Серце в Тоніо калатало. Він знав, що батько каже йому не все.

— Я так не згоден, — нарешті сказав він. — Я хочу знати все з самого початку.

Батько й капітан Рохас перезирнулися.

— Гаразд, — сказав нарешті адмірал Ельба. — Деякий час тому я дізнався, що «дослідження міжпростору», якими займаються Ріва та Сінден, є насправді випробуванням нової зброї. Страшної та потужної зброї, якою можна нищити кораблі супротивника у міжпросторі. Ріва скористалися цією можливістю для розправи над давнім ворогом, Директором Бейлом. Я віддав розпорядження взяти під варту екіпаж корабля «Вісник світанку», але раніше за мої кораблі їх захопили пірати, а піратів розбили Ріва, і таким чином вони замели майже всі сліди. Голова сінобі особисто попрямувала до Ерін, скоріше за все з наміром першою представити Імператорові результати «досліджень». Якби це їм вдалося, вони явилися б не зрадниками, а рятівниками Імперії, що подарували їх стратегічну перевагу над Вавилоном та неприєднаними світами. Але Аеші Лі не судилося вийти з міжпростору. В Домі Ріва не всі радо підтримували курс на перетворення в один з домініонів Імперії. Отже вона послала на Ерін шифрованого ансибль-пакета, розшифрувати який міг лише корабель твого друга, «Сабатон». Ось насправді для чого його викликали на Меб. Ріва хотіли отримати дані досліджень. Але, мабуть, Дік їх не надав, тож вони вчинили два напади на нього. Розумієш тепер, чого я від тебе хочу?

Батько говорив гладко, наче читав комюніке, та хотілося вірити кожному його слову, але…

— То чому ти просто не попросив мене прилетіти? Нащо все це страхіття з Талітою? Нащо я мусив прочитати їй того вірша, нащо ти перетворив її на… не знаю, на що!

— Я ні на що не перетворював її, вона лише скинула оболонку і стала тим, чим вона є. Забудь про це. Ріва внетрили її в Академію, але, як я вже казав, там є недовольні, і через них я отримав інструмент, яким зруйную вилупків. Вони вважали, що варто підняти як знамено хлопця, що вижив на Сунагісі та простив їм все — і їм так само все простять інші, і вони засідатимуть в нашому Сенаті та ширятимуть нашим простором, наче так і треба. Ба ні. Я не простив їм нічого, і я їх зруйную, з допомогою Бога та Сіндену — принаймні тих з Сіндену, хто не злигався з ворогом.

Тоніо похолодів.

— Тату, це війна.

— Ні, Тоніо. Тепер це не потребуватиме війни. Колись Ріва могли пірнути у свій троваторський простір, зачинитися на Картаґо, куди пересічному пілотові несила потрапити. Але зараз ми матимемо зброю, яка позбавить нас необхідності ганятися за ними у троваторському просторі. І матимемо завдяки ним. Яка іронія.

— Ви її ще не маєте, — заперечив Тоніо. — Вам потрібний Дік.

— Ми маємо. Бо він злив всі дані у інфосферу. Але тепер її згодом матимуть і вавилонці. Справа лише в тому — хто перший. Якщо Ріва встигнуть вбити Діка раніше, ніж я його перехоплю, вони виставлять себе доброчинцями, а нас із капітаном Рохасом ославлять зрадниками. Обирай, синку.

Тоніо мовчки сів у пілотське крісло та відкинув голову, підставивши її зажмам.

 

Дік та Шана зараз нічим не відрізнялися від двійка туристів, які викотилися на хібанах помилуватися космічними краєвидами.

Хіба що вони йшли на межі дозволеної швидкості, тримаючись складин рельєфу, уникаючи відкритого простору.
 
Меб була астероїдом неправильної форми, який пристав до Ерін десь у мандрах космосом, коли її безіменний «братик» врізався у Ерін, утворивши океан Меру. Це було до започаткування будь-якого життя на планеті, навіть атмосфера була без кисню. Втішна думка.

Зараз Меру було видно як зелене кругле око, а однойменний острів всередині — той самий колишній астероїд — як зіницю. Хтось із вчених вважав, що саме ця катастрофа була поштовхом до появи на Ерін життя: вивільнений з планетарної кори кисень вступив у реакцію з воднем та утворив воду. Дік не знав, наскільки вірна ця теорія, Меру правив за орієнтир: десь над ним висів на геостаціонарній орбіті «Сармат».
 
Йти поверхнею було краще, ніж підземними тунелями: поверхню не обшукували. До Сабатона було десь із півсотні километрів, отже, із годину льоту, якщо не навпростець. Ефіру уникали, коли треба було перекинутися словом — зупинялися, зближалися та розмовляли, притуливши шолом до шолома.

Дісталися без пригод.

— Здоров, ми вдома, — сказав Дік, забравшися в корабель. — Злітаємо.

— Приватна яхта «Саргон», порт приписки Ванагейм, — сказав Сабатон до диспетчерки жіночим голосом. — Повідомлення про зліт від Хребта Фроеха.

Оскільки дозвіл вони вже отримали раніше, диспетчерка лише відповіла:

— Саргон, підтверджую зліт. Ваш коридор прямування?

— Шатлпорт Меру, — сказав Дік, і Сабатон переповів це диспетчерці. У відповідь отримав вказівки щодо просторового вікна, у якому в означений час не буде жодних кораблів.
 
На місці Акселя Ельби Дік заборонив би будь-які польоти з Меб та відхилив усі транспорти, що прямують на супутник. Але резони Акселя Ельби він також добре розумів: якщо трапиться нещасний випадок, провина ляже на Дім Ріва, то який сенс у цій забороні?

Він усвідомив, що злиться. Власне, що не переставав злитися від закінчення «військової наради».

Сабатон злетів над Меб і взяв курс вказаним коридором.

— Вітаю, пані Алішандро, — сказав корабель. — Від того часу, як ви перебували тут востаннє, ви втратили чотири кілограми. Треба краще харчуватися.

— Трясця! — вигукнув Дік.

— Це все за останню добу, через нерви, — сказала Шана. — Ну, що тепер?

— Можеш трохи поспати, можеш скупатися і трохи поспати, — сказав Дік. — Інсталяція нового інтерфейсу потребує часу. А розпочати її я зможу не раніше, ніж ми вийдемо на курс та ляжемо у дрейф.

Насправді він волів би побути сам. Ну, тобто, звичайно, добре, якщо Шана трохи спочине, але головне — треба було побути на самоті.

Він лизнув сенсорного вусика, ввійшов на мостик та сів у пілотське крісло.

— Сабатоне, знайди серед прийнятих даних об’єкт «Сяйво».

— Прийнято. Виконано.

— Це новий пілотський інтерфейс. Встановлюй його.

— Виконується. Потребую близько сорока хвилин.

— Запис.

— Виконується.

Дік влаштувався у кріслі, зібрався з духом.

— Привіт, Бет. Ситуація складається так, що я, мабуть, не зможу приїхати на канікули, а як зможу, то не цілком. Якщо ти отримаєш цього пакета, то… сама розумієш. Стара бабенція Лі надибала на змову проти Сіндену та Ріва разом, а я ж такий йолоп, що коли ситуація йде на південь, то я не можу стояти осторонь, ну справді, Бет, тут реальна дупа, тут дуже потужна зброя ось-ось потрапить до рук людини, яка не те щоб не мала принципів, вона має, але такі, що краще б не мала. Я кохаю тебе. Я не скажу, що мої останні думки будуть про тебе, може, вони будуть про Господа нашого, а може, про чиюсь матір, не Божу, чиюсь іншу, але передостанні точно про тебе. Правду сказати, ти не йдеш мені з голови. Я не зможу подбати про наших, тому прошу, захисти їх. Від мого імені передай це Ван-Вальденам, бо мені несила записати друге повідомлення ще й для них. Скажи дітям, що там ні патякатимуть про мене — але я не зрадив ні Бога, ні Імперію, ні Сінден, ні власну совість. І я… хочу, щоб ти була щаслива. Згодом. Коли біль минеться. Будь-що. Прощавай.

— Передати це ансибль-пакетом у випадку вашої смерті? — запитав Сабатон.

— Саме так. Другий запис, — Дік трохи подався вперед, збираючи слова докупи. — Мене звуть Йоної Райан, хоча більшість із вас знає мене під іменем Річард Суна. Зараз мене об’явлено в розшук службою безпеки Космофлоту. Справа в тому, що голова Служби Безпеки Імперського Космофлоту Аксель Ельба очолює змову, водночас проти дома Ріва та проти Сіндену. Його мета — заволодіти зброєю «Тифон», яка може руйнувати кораблі у міжпросторі. Саме так було знищено барку «Ангарад», на якій йшов Директор Бейл. «Ангарад» знищили змовники з Сіндену з наказу командора Фоукс, аби звинуватити в тому Ріва. Надалі був атакований корабель Ріва «Сумаха», і в тому звинуватили Сінден. Надалі під час атаки на командорію Сіндену було вбито командора Фоукс. Панове сінде-сенсі, панове Ріва, якщо ви перебуваєте в змові з адміралом Ельбою, то майте на увазі, що саме так він чинить зі спільниками. Свідки йому не потрібні, лише жертви. Нарешті, пан Ельба задіяв ментальне програмування генномодифікованої дівчини та викрав власного сина з острова Айфе, аби мати привід взяти в заручники кадетів-картаґосців. Я не знаю, хто ще у змові з паном Ельбою, але запевняю всіх, хто непричетний: те, що він робить — проти закону, людяності, Імператора і Бога. Наразі він обрав своїм штабом сінденський корабель «Сармат». Пане Ельбо, якщо я неправий, якщо мої звинувачення облудні — станемо разом до імператорського суду, і спробуйте мене спростувати. Якщо ж ви зараз спробуєте знищити мій корабель, це буде так само, як проголосити себе винним. Імператоре… Ваша величносте… Пам’ятаєте, про що ми говорили тоді на балконі? Я волію не побачити дня, коли Імперія стане не тим, чим має бути.

— Йой, як павтосно, — сказала позаду Шана. — Ти це з суфлеру читаєш, чи просто з голови?
 

Цілковита прозорість, цілковита покора та цілеспрямованість.

Вона знала, що робити. Розумна машина убрала її тіло в теппі. Потім вона вдяглася у легкий панцир типу «Берсерк». Ніщо не могло її зупинити, поки вона жива. В неї стріляли, на неї кидалися з флордами, її двічі поранили, — але вона йшла через корабель, як промінь крізь скло, спокійна та невпинна.

Перед нею зачинили двері та спробували викачати повітря з відсіку. Вона розрізала переборку плазмеником та пішла далі.

Дійшла до кінця дороги: рубки управління. Там на неї чекав її лялькар. І ще хтось.

— Що ти накоїв, Ельбо!? — кричав хтось. — Що ти накоїв?

Вона вдарила флордом і крик припинився.

— Молодець, — лялькар подивився на простертого у пілотському кріслі юнака. Вона знала юнака: то був Тоніо, вони разом вчилися. Колись вона була закохана в Тоніо, колись прагнула його та не наважувалась освідчитися. Тепер це не мало значення. Тепер була тільки цілковита ясність.

— Твоє завдання — нікого не підпустити до мене й Тоніо. А надто Йоної Райана.

Йоної Райан. Річард Суна. Дуг всіх гемів, кращий флордсман серед юніорів та просто добрий хлопець. Колись вона обожнювала його. Колись вона його ненавиділа. Тепер це не мало значення. Тепер була тільки цілковита ясність.

Покора та цілеспрямованість.

— Так.

— Розумна дівчинка.

Вона знала, де буде найкраще перегородити їм шлях. Її навчали тактики, і вона вчилася добре.

Технічний міст між відсіком двигунів та гондолою. Цю позицію не можна обійти збоку, тільки навпростець. Навряд чи в них буде важка зброя.

Вона знала, що загине. Так, Річардом вона витерла підлогу, і витре вдруге. Але їх буде більше. А резерви «берсерка» обмежені.

Тепер це не мало значення. Тепер була тільки цілковита ясність.

 

— Ти здурів? Ти остаточно їбанувся? — цікаво, Шана вирішила не вибирати висловів, чи навпаки вибирає їх?

— Та мабуть так.

Вони всі бачили, що накоїла Таліта на нижніх палубах. Це була не бійка, а бійня. Відділкові сінобі, що йшов за Діком, залишалося тільки зазирати в усі можливі кути, та знизувати плечима, знайшовши чергового трупа.

Одна «скатах» проти трьох десятків досвідчених бійців Сіндену.

— Ти хочеш брати її живою?

— Я все обміркував. Сабатон вимкне гравітацію та врубить гальмівні двигуни. Я просто впаду на неї. З чого б вона не стріляла, це лічені секунди, «берсерк» витримає. Вона буде спантеличена.

— Вона — «скатах», бовдуре! Вона не буде спантеличена!

— Ну тоді ви посиплетеся на неї всі разом. Зрештою, вона свідок! І хай вам всім лихоманка, вона наш з тобою друг!

— «Скатах» у режимі не розуміє, що таке «друг».

— Я не прошу дозволу, — відрізав Дік. — Я повідомляю. Сабатон! Рахунок два! Раз! Два!

Шані довелося вхопитися за переборку, щоб не впасти, решті сінобі також, а Дік впав у шахту з шестиметрової висоти — на щастя, під неповним прискоренням.

— Так, — відповіла Шана на мовчазне питання сінобі. — Він божевільний.

І стрибнула слідом.

 

Авжеж Шана була права. Вона завжди права. Бо розумна дівчина.

Таліта не була приголомшена і йому не вдалося впасти їй на голову. Вона плавно вийшла з-під удару та пригостила Діка лихим копняком у груди.

Таліта підняла плазменика. Два постріли «берсерк» проковтнув. Дік кинувся на неї, щоб спихнути вниз, у наступний коридор, що перетворився на шахту — але вона знову вислизнула, і він упав сам.

І це був кінець. Або вбивати її, або слухати безсило, як вона ріже інших.

— Ноль три, — прозвучав на весь корабель голос Тоніо. — Зоряний дзвін замовкне під водою.

Таліта впала, як підрубана.

 

ЕПІЛОГ

— Що з нею тепер буде? — запитав Тоніо.

— Лікування. Мабуть, довге. В Академію вона тепер не повернеться, це точно.

— Так, — Тоніо криво посміхнувся. — Там не люблять, коли учні вбивають зброярів. І коли в учнів предки сидять за державну зраду — також не люблять. Тож я, мабуть, теж не повернуся.

— Ти майже довчився. Тобі залишилася тільки практика.

Тоніо окинув Діка поглядом і похитав головою.

— Ти точно божевільний. Тотально, цілком та повністю. Всі знатимуть, розумієш? Викладачі, інші гібони, кожна собака знатиме, що я син державного зрадника.

— Типу як тут в Академії всі знали, що я зрадник та рівський запроданець? Що мене грали в усі дірки, і за це я успадкував корабля?

— Це інше. Половина того, що про тебе розповідають, брехня.

— А друга — ні. Але я живу з цим. І ти зможеш.

— Навіщо? Хоч би я й закінчив Академію — хто візьме до свого флоту капітана, чий батько зрадив Імперії?

— Ну, скажемо, я. А що? Дім Ріва — він як бардак, завжди знайдеться місце ще для когось. Ну, ти заходиш? — він махнув рукою у бік тимчасового шлюзу, що вів у «Сабатон». — Чи трохи бздиш летіти на Айфе кораблем, яким керує справжній ШтІнт?

— Не дочекаєшся, — ошкірився Тоніо та стрибнув у шлюз.