Яна Копецкова. З Береном і Лютієн на другу сторону світанку

  Переклад з чеської tin_tina.  

На початок мушу виправдатися перед тими, які заявляють: фанфікшну і так є в мережі забагато, нащо читати ще й рецензію? Згоджуся, оповідань і нарисів в цьому стилі дійсно забагато, але…

По-перше, я вважаю, що ці твори практично невідомі у чеській толкіністській спільноті, отож не пошкодить поінформувати про них детально.

По-друге, якщо вже хтось читає фанфікшн, то, найбільш ймовірно, англомовний.

По-третє, роман Ольги Брильової в значній мірі переростає звичайне уявлення про фанфікшн — як з точки зору розміру, так і повноти та опрацьованості. Його відношення до Балади Лейтіан схоже на відношення трилогії Мері Стюарт (про Мерліна) до артурівских легенд: Брильовій просто не пощастило, бо автор пратвору відомий, жив недавно, отож його спадкоємці вправі вимагати плати за копірайт.

По-четверте, коли перечитую мої рецензії в останніх Імладріс (маю на увазі «Останнього персненосця» і «Кільце темряви»), то може видатися, що я така аж надто критична облудниця, яка всюди бачить тільки недоліки і ніщо її не влаштовує. Отож знайте, що я вмію писати і прихильні рецензії і відверто зізнаюся: мені цей роман дуже сподобався. І це є основною причиною того, що сиджу перед своїм суперноутбуком і набиваю цей текст.

Випадок, що став легендою

 

Ольга Брильова (начебто «перекладачка» тексту середземського автора Берена Белгаріона, що жив десь у 13-му столітті 8-ї епохи), поставила перед собою задачу, з одного боку значно легшу, з іншого — значно складнішу, аніж Нік Перумов, про якого я писала раніше. Перумов вибрав дорогу пошуку власного сюжету, який помістив до Четвертої епохи, майже не розробленої Толкіном. Ольга вирушила в протилежному напрямку: повернулася до самого початку історії Середзем'я, епохи воєн за Сільмарили — і спробувала знайти основу, з якої на протязі віків розвинулася легенда Лейтіан. Пригода Берена і Лутієн, можливо, не така, якою була, але така, якою могла бути. Найпростіша дорога, якою можна проникнути в Середзем'я? Грубі зариси пригоди, оточення, постатей… все це частково відоме наперед. Але саме це і може легко стати каменем спотикання.

Авторка зважилася на неабиякий вчинок. особливо коли врахувати, що Діяння Берена і Лутієн були найулюбленішим Толкіновим епізодом історії Сільмарилів — адже прообразами головних героїв частково були він сам і його дружина Едіт. Однак припустімо, що йдеться про спокусливий виклик. Ми ж усі відчуваємо, що за кількома сторінками Квенти Сільмаріліон ховається щось значно більше, так само, як за розділом «Про персні» приховується вся подорож Фродо. Ольга просто зайнялася пошуком цього «більшого» фону легенди — і виник розлогий майже історичний роман із Середзем'я Першої епохи, який рішуче вартий прочитання.

 

…Завіса Меліан його не зупинила…

 

Пригода Берена та Лутієн в Сільмаріліоні займає кілька сторінок. Її прозаїчний варіант в НОМЕ ще коротший, якщо проминути розлогі коментарі видавців. Легенда в «Баладах Белеріанду» значно довша, але одночасно незавершена — а визнаймо, що поезія завжди керується іншими правилами, аніж оповідання чи роман.

ПТСР мені вдалося вордівською десяткою і після довгого старання втиснути у приблизно 500 аркушів. Вже з простого порівняння об'єму зрозуміло, що Ольга Брильова мусила не тільки розписати діалоги та описи пригоди, але й значно розширити події. Яким способом відбулося це розширення, про це буде мова пізніше, я б тут хотіла прокоментувати підзаголовок роману «Філософський бойовик з елементами еротики». Що стосується філософських розмов або таких тем, які могли б вважатися філософськими, то їх є в романі досить багато, переважно вони стосуються філософії і теологічних уявлень Арди, добра і зла в ній та стосунків між ельфами і людьми — людьми по обидві сторони фронту. Ольга є пильною читачкою статті Толкіна «Athrabeth Finrod ah Andreth», яка в кількох — дуже важливих для сюжету — місцях цитується чи парафразується, а з деяких мотивів, в неї включених або в ній обговорюваних, виводиться частина дії. Причому цей зв'язок відповідає Толкіновій філософії — включно з міфологічно-релігійним підтекстом, який є тим очевиднішим, чим ближче ми до кінця роману, і нагадує, що авторка є, подібно до Толкіна, католичкою.

Що ж стосується другої частини підзаголовку, то прошу всіх, хто наперед тішився з еротичного роману у Середзем'ї, щоб стримали свої апетити. Авторка просто зазначає, що не буде оминати ті теми, які Толкін опускає. Ніяких сцен, які б змусили читача почервоніти, в романі немає, Ольга не соромиться більше чи менше натякати, кілька раз в романі розбираються теми сексуальності (людської та ельфійської), а Берен в гніві інколи висловлюється круто… Аж стільки приховується за оцією загадковою обіцянкою «еротичних елементів».

Тепер дещо про концепцію. Ольга розділила свій твір на 3 книги та додатки (перші 8 розділів в першій книзі, 9 у другій, решта 6 та епілог в третій), причому друга і третя книга розділені місцем, яке я вважаю також розділювачем сюжету. Особливо звертаю увагу (всупереч закінченню вступної книги двома розділами раніше) на перший справді виразний розділювач у десятому розділі, що розповідає про захоплення Берена, Фінрода та його друзів у полон Сауроном. В цьому потоці оповіді дуже сильно змінюється доля героїв, аж настільки, щоб ми вважали цей епізод справді переломним. До наступного такого ж важливого епізоду доходить, як я вже попередила, в кінці 17-го розділу, коли ми повертаємося на Острів вовкулак, а ельфи, що супроводжували Берена в першій частині, остаточно сходять зі сцени. (Тут усі, хто колись читав Лейтіан, можуть сказати, що щось не сходиться. Поясню пізніше). Третя книга описує долю Берена та Лутієн аж до моменту, коли Лутієн безповоротно вирішує приєднатися до людей. Епілог відбувається в час на 30 років пізніший, а останні слова роману вимовляє Діор.

Фігурою, що об'єднує дію всього роману, є, очевидно, Берен, як головний герой всієї історії. Його партнери виразно змінюються в раніше окреслених частинах. В першій частині другим з головних характерів — при тому, що перші дві частини присвячені Лутієн — безсумнівно, Фінрод. І, звичайно, його ельфи, та десятка бідолах, що не вписалися у силу Сільмарилів. А крім них, також Гілі, через руде волосся званий Руско, так би мовити, «оригінальний герой» Ольги Брильової, - сільський хлопець в ролі Беренового пажа.

В другій частині Фінрод та ельфи практично не фігурують, на перший план виступає Лутієн, на сцені залишається Гілі, але значну роль відіграють також Морготові лицарі та слуги (насамперед Ілльо, Болдог, Даейрет та Тхурінгветіль).

В останній частині головною героїнею, поруч з Береном, є Лутієн.

Як випливає з цього коротенького начерку, Ольга свій роман густо «залюднила» (пропущу «нелюдські» народи) цілим рядом героїв — Толкінівських та власних, а з начебто камерного епізоду створила велику гру Долі, Війни та Політики.

 

Битва за Дортоніон, битва за Сильмарили

 

Лейтіан пропонує основну схему подій і керує тим, як вони відбуваються. Все інше залишається на розсуд авторки. Як вказано в післямові до роману, вона наслідувала античних драматургів, спроможних створити цілу трагедію з кількох строф Іліади чи Одіссеї.

Насамперед необхідно було висвітлити місця та мотивації, неясні у вихідному тексті, щоб надати легенді переконливість реальної історії, а також, не в останню чергу, створити і описати середовище, в якому діятимуть головні герої: його культуру, звичаї, дрібні повсякденні деталі, що роблять оповідь живою і реалістичною. А також доповнити сюжет.

Першим і для початку найпотрібнішим є… навіть не зміна, але, швидше, нові елементи сюжету, головним чином причини того, що Берен покинув Дортоніон, де роками жив як самотній повстанець. Кінець зими, найгірший можливий час для дороги через гори, але йому не залишається нічого іншого, окрім як вирушити — не тільки тому, що кільце ворогів стягується, але, головне, тому, що на весну наступного року Саурон готує наступ на Хітлум. Єдиною надією його врятувати є спроба утворити новий союз людей і ельфів… і використати необачність Гортаура для організації опору в тилу — на батьківщині, захопленій чорними. Основною метою Берена аж до падіння Тол-ін-Гаурхоту є не здобуття Сільмарила як весільного викупу, а звільнення Дортоніону від ворогів. При цьому авторка виходить з того, що наступ ельфів на Морготові позиції на початку Нірнает Арноедіад був би неможливим, якби в тилу вони мали ворожий — захоплений після Битви раптового полум'я — Дортоніон. Тому Берен стає його визволителем.

З цього також випливає, що найзначніше розширення дії відбувається між моментом відходу Фінродової дружини з Нарготронду та до поразки Саурона від руки Лутієн. В тому, що стосується сюжетних ліній, перша книга роману присвячена підготовці до майбутньої війни: ми зустрічаємося з верховним королем Фінгоном, молодими хітлумськими князями Хуріном і Хуором і всіма синами Феанора з Маедросом на чолі, бачимо ряд міст Белеріанду від Нарготронду до Ногроду. Це дає Брильовій нагоду скористатися зі свого таланту втягнути читача до нових культур і нового середовища, представити йому нові типи осіб, з якими стикаються головні герої. Мандрівка Середзем'ям і переговори з новими союзниками займають в Берена і Фінрода з супутниками практично все літо — той час, який, згідно з пізнішими оповідями, дортоніонський князь мав би провести в лісах Доріату разом зі своєю майбутньою дружиною. Отож Берену і Лутієн на роман залишається один-єдиний місяць і два неповні розділи. Однак вихідний сюжет не загубився, хоча був використаний… дещо інакше.

Друга книга вводить нас у окупований Морготом Дортоніон, до лицарів Темної твердині, з якими Берен проводить зиму. Брильова скористалася з часового парадоксу в Баладі Лейтіан, який трапляється між моментом, коли Саурон полонить Беренів загін і, без сумніву, далеко пізнішого епізоду, коли Лутієн добирається до Тол Сіріон: якщо пам'ятаєте, від хвилини, коли члени загону опинилися у вовчому лігві і до хвилини, коли Фінрод і Берен залишилися вдвох, стаються також такі події: 1. Лутієн відчуває, що з її коханим сталася якась біда, й намагається вирушити йому на допомогу. 2. Тінгол ув'язнює її на Хірілорні. 3. Лутієн тікає за допомогою чарів. 4. Вона піймана двома синами Феанора і проходить тривалий час, перш ніж Хуан допомагає їй втекти. 5. Вона проходить всю дорогу від Нарготронду до Тол-ін-Гаурот. Від першого прочитання легенди я відчувала, що у доріатської принцеси було замало часу на це все.

Ольга Брильова у вільний простір вкладає мотив, про який героїчно-любовна легенда з Середзем'я навіть не згадувала, хоча він трапляється в середньовічних європейських міфах і дає змогу Лутієн потрапити у правильний час на правильне місце: мотив Беренової «зради». За життя ельфів та Сільмарил Берен обіцяє служити Сауронові один рік і один день, завдяки чому й опиняється по другу сторону фронту і дістає змогу збунтувати Дортоніон, очистивши його від неприятелів. Отож Ольга змушена дати можливість Саурону пізнати своїх полонених — інакше не було б чим зайнятися далі. Повстання є успішним (ця частина книги є «найактивнішою» в тому, що стосується бойових епізодів), але спроба визволити заложників з-під влади Саурона закінчується саме так, як мала закінчитися згідно з легендою.

Остання частина роману починається зі здобуття Тол Сіріону і вигнання Саурона (в контексті того, що було сказано про розширення дії, ми вже не здивуємося з того, що Лутієн захоплює фортецю не самотужки, а за допомогою хітлумського князя Хуріна, загону Фінґона і дортоніонських верховинців, що служать Маедросові — Хуанові, очевидно, залишається перемога над Сауроном), а закінчується в покоях Мандоса; тут ми вже особливо значного розширення сюжету не дочекаємося (хоча набір героїв значно строкатіший, ніж у легенді). Тим значнішим є духовне переродження головного героя, фактично, навернення до віри.

Зміна сюжету — це одна річ, викладена тут дуже скорочено і неповно. Іншою річчю є спосіб опрацювання сюжету.

 

Середовище і герої

 

Сюжетні зміни не є для твору настільки важливими, як дбайливе змалювання середовища і персонажів, яке справді вдалося авторці. У розлогому сюжеті, розіграному так, як вона це зробила, це було необхідним, не кажучи вже про те, що сюжет Лейтіан і в оригіналі є свого роду розповіддю про зіткнення культур — Едайн, Сіндар, Нолдор та слуг Чорної Твердині.

Роман користається з цього. В сюжеті значну роль відіграє оточення — повсякденне життя, спілкування, родинні звичаї, способи заглянути в майбутнє, а також одяг чи ігри. Лутієн, яка вперше в житті зустрічається з одним із Едайн, є одночасно враженою і зацікавленою (типовим прикладом є не лише її розмови з Береном у Доріаті, але й її подорож на північ через визволений Дортоніон і перша зустріч зі справжніми людьми з народу її чоловіка). Крім того, в Нарготронді, Барад Ейтель і на Хімрінгу живуть Нолдор, атмосфера цих міст зовсім інша. Ще інакше все виглядає у гномівському Ногроді або в домі Беренової матері, княгині Емельдір. А зовсім іншими середовищами, з яких теж необхідно було скористатися, є, очевидно, Ангбанд і Мандос.

Не тільки різні підходи до життя у ельфів та людей, але також різні культурні традиції проявляються у різних деталях тексту. Нолдорські ельфи у вільний час грають у «башти», якусь подобу наших шахів, їх же використовують і для передбачення майбутнього (цікавою є сцена гри між Фінродом та Сауроном у другій третині роману, яка розбирається і в додатках), дортоніонці розважаються доволі агресивною грою «хело», чимось посереднім між футболом і регбі (агресивною також тому, що сучасні цивілізовані правила забороняють використовувати зброю:)). В ході дії роману деякі традиції необхідно пояснювати — люди ніколи раніше не вживали палантир, ельфи ніколи не були учасниками традиційного беорівського ворожіння над чашою.

А надзвичайно цікавим є і погляд на «другу сторону», Морготівських чорних лицарів, які дивляться на свого зверхника як на обожнюваного героя, а читачі з неспокоєм дізнаються, що і Ворогу служать по своїй суті достойні люди, котрі попросту були обдуреними і повірили злим силам, що є, можливо, ще гіршим, ніж коли б його оточували тільки дикі напівраби-орки. Болісне пізнання правди юною Даейрет, що єдина з лицарів Аст-Ахе пережила дортоніонське повстання, є логічним завершенням цього екскурсу.

Брильова використовує своїх героїв — не лише головних, толкінівських, щоб підкреслити різницю оточення, з якого вони походять. Спосіб, у який взаємно пізнаються і «дотикаються» два наймолодші члени Беренового загону, його паж Гілі і зовсім юний нарготрондський ельф Айменель з Фінродової свити, дає можливість заглянути до культурного середовища обох героїв.

Окремі характери змальовані вельми барвисто і так, що тяжко зостатися байдужими до них. Сюжет на свій лад є далеко жорстокіший, ніж Сільмариліон, не раз ви при читанні зупинитеся і подумаєте: «Адже всі вони швидко помруть… ох» (власне, майже ніхто не виживе). Брильова не звела справи до створення чорно-білих постатей, сам Берен мало нагадує класично спокійного героя, навіть наймудріші ельфи не є бездоганними. І по другу сторону теж не тільки темні. Практично всі, навіть епізодичні постаті мають своє минуле, з якого випливають стосунки, тривоги та плани (з позначень на сторінках опублікованого роману і з читання подяк я зрозуміла, що для кількох більше чи менше змінених постатей Брильова використала середземських героїв своїх приятелів).

 

З толкіновських героїв вона залучила, кого тільки змогла: всіх ельфійських володарів, які жили десятиліттям пізніше Дагор Браголлах, окрім Тургона; Беренову матір Емельдір; Хуріна і Хуора з дружиною Морвен і нареченою Ріан (може, пам'ятаєте, що Турін народився у той же рік, коли берен зустрів Лутієн?); ногродського гномівського короля; Тінголових радників Белега, Маблунга і Саероса; навіть кількох Вастаків на службі Маедроса, з якими ми стикаємося у Сільмариліоні в описі подій, зв'язаних з Дагор Нірнает Арноедіад, а з іншого боку — Болдога і Тхурінгветіль. А там, де не вистачило Толкінових персонажів, допомогли власні (переважно люди з Дортоніону та Морготові Чорні лицарі). Є їх чимало, всі вони вжиті розумно і доречно, і, навіть коли вони потрібні лише для відображення оточення й часу, окреслені дуже виразно. В романі також використовуються деякі Толкінові мотиви і події, представлені в інших історіях Середзем'я, але завжди пояснені, так що немає потреби знати всю цю сюжетну нитку (в принципі не потрібно навіть знати Сільмариліон, але його незнання робить незрозумілим ряд натяків на майбутнє і минуле історії боротьби за Сільмарили), — включно з поняттями «осанве» і «аваніре», — що є в принципі дотиком свідомостей, схожим на телепатію, і відмовою від нього, закриттям розуму, — які займають в романі визначне місце.

При описі звичаїв окремих народів та рас Брильова виразно надихалася не тільки середземською, але й європейською історією. Так, Вастаки своїми звичаями дещо нагадують диких кочівників з Передньої Азії чи Монголії, прообразами дортоніонських верховинців виразно виступають звичайні шотландські горці (клани, що відрізняються кольорами пледів, бойові сцени з другої частини роману дещо нагадують «Хоробре серце»). Це все ніскільки не вадить опису оточення і сцен, зрештою, Толкін чинив так само.

Бачення авторки інколи є навіть фільмовим: деталі вона змальовує так, що ми можемо виразно їх уявити (дуже сильне враження справляє опис галявини після грози, Беренів «обман» при освоєнні Палантиру, підземелля Тол-ін-Гаурхот). Інша концептуально-стилістична цікавинка: хоча весь роман написаний «від автора», без пасажів від першої особи, деякі фрагменти написані начебто від імені героїв. Так, зустріч Берена і Лутієн показана з точки зору обох учасників, своє становище після відходу Фінрода обдумує його брат Ородрет. Але інколи вживаються і менш традиційні підходи: певну частину дії ми бачимо очима Хуана, а також вовкулаки з Сауронових підземель. Це все робить розповідь ще цікавішою.

 

Вірші і пісні давнього Белеріанду

 

Невід'ємною часткою світу Толкіна є поезія та пісні — це прийняла до уваги і Ольга Брильова як авторка середземського роману. Тому поетичні тексти займають в її історії дуже значне місце, як з точки зору розміру, так і значимості. Кілька сцен, що містять пісні, відіграють величезну роль для дальшого розвитку подій (віщування над чашею, Гілі піснею знімає з Берена закляття) або ж стають символом, що проступає через наступні розділи роману (гірська пісня про метелика). В більшості випадків, однак, вони тільки окреслюють настрій і характеризують окремих персонажів. Знайдемо тут вірші на мові роману (російській — тих, звичайно, найбільше і на обох головних ельфійських мовах — Ненділове і Фінродове зцілююче заклинання на сіндарині, Вілварінові та Маглорові пісні на квенья. Крім того, чимало про поезію мовиться.

Вірші, включені до книги, цікаві ще з одної — дещо несюжетної — точки зору. Ольга, видно, не довіряла собі як поетові (тут я, як перекладач № 2, усміхнуся:-)), тому вжила в книжці вже існуючі тексти, приправлені так, щоб підходили до сюжету. Кілька пісень Blind Guardian я пізнала вже при читанні відповідних сторінок, решту роз'яснили подяки авторки, поміщені в кінці роману: квенійські та сіндаринські вірші, а, схоже, й частина російських належать її приятелям (не знаю, особисті чи інтернетні — що стосується, наприклад, Аранділя, то я розпізнала в ньому одного з переможців міжнародних змагань з віршування на квенья), використані також деякі пісні Стінга (оскільки я його не слухаю, не можу сказати, які саме). Наскільки можу суди, до тексту включений також один з творів Толкіна, тобто Фенорова присяга така, як вона була надрукована в HOME.

Мені особисто з використаних віршів найбільше знайомі тексти німецької групи Blind Guardian, якій авторка дякує за альбом «Nightfall in Middle-Earth», що забезпечив її багатьма підходящими зразками, так що і я виберу приклади звідси. Ольга вибрала тексти «Nightfall» (для пісні, якою Гілі знімає з Берена Фінродові чари, що мали обманути Саурона),), "Time Stands Still At the Iron Hill" (для пісні про двобій Фінгольфіна з Морготом, якою Гілі представляється читачам в першій сцені подорожі з Береном), «Thom» (для віщування над чашею) та «When Sorrow Sang» (як лейтмотив Мандосу), переклала їх російською і втілила в свій образ.

Продемонструю це на прикладі першого зі згаданих текстів, бо їх вжиток у всіх випадках схожий. Ольга Брильова використала тільки частину твору (фактично дві строфи), пропустивши деякі рядки. Всі, хто знає азбуку (кириличну), можуть з неї скористатися.

 

Гілі (Ольга Брильова)

…

Печальных чаек плач

Накрыл берега, точно шелковый плащ,

Море окутала мгла,

Полная страхов и зла

Молнией треснуло небо,

В ответ застонала земля.

Свершилось черное дело

Моргот убил Короля.

 

В злой час

Пала тьма, изменив всех нас

В злой час

Пала тьма, изменив всех нас

В злой час

Страдание пришло в бессмертный край!

 

Как долго рыдать нам во тьме?

И кто сказал нам, что путь закрыт?

Оставим тоску в золоченой тюрьме —

Восток зовет нас, Восток горит!

 

С болью в сердце, с огнем в очах

Скорбь сама,

Ярость сама —

Мы клялись отомстить!

 

В злой час

Пала тьма, изменив всех нас

В злой час

Пала тьма, изменив всех нас…

В злой час

Страдание пришло в бессмертный край!

 

Blind Guardian:

…

Like sorrowful seagulls they sang

"(We´re) lost in the deep shades

The misty cloud brought

Monstrous in covered the shore

Fearful into the unknow"

Quietly it crept in new horror

Insanity reigned and spill the first blood

When the old king was slain.

 

Nightfall

Quietly crept in and changed us all

Nightfall

Quietly crept in and changed us all

Nightfall

Immortal land lies down in agony!

 

"How long shall we mourn in the dark

the bliss and the beauty will not return

Say farewell to sadness and grief

Thought long and hard the road may be."

…

Filled with anger aflamed our hearts

Full of hate

full of pride

We screamed for revange!

 

Nightfall

Quietly crept in and changed us all

Nightfall

Quietly crept in and changed us all

Nightfall

Immortal land lies down in agony!

 

 

Подібно використані й інші змінені тексти Blind Guardian, Так що немає потреби продовжувати це пояснення, згадаю тільки, що іноді вірші були змінені сильніше, ніж у наведеному прикладі, або ж вони були сильно скорочені.

В цьому місці схиляюся у низькому поклоні перед авторами квенійських та сіндарських пісень, деякі з них є дуже довгими і оперують чималим словесним запасом (як дві пісні, у романі виконані Маглором, одна з них — балада про смерть Феанора — вжита у заголовку цієї рецензії: «Доки гонитва не закінчиться, до кінця»). Перефразовуючи пісняра Барнабаша: якщо хтось навчиться на ельфійських мовах більше, ніж відміняти чи змінювати часи, то вже є талановитим.

 

Дорога до Середзем'я і назад

 

Ольга Брильова заглибилася у Толкіновий твір, всотала і домислила історію, яка належить до Професорових найулюбленіших. Додала йому нові площини та мотиви і пристосувала до свого образу — але їй вдалося досягти того, що вихідний сюжет не був витіснений з нового. Середзем'я залишається собою — єдиною проблемою є те, що, прочитавши цю історію, ви вже не зможете дивитися на пригоду Берена та Лутієн тими ж очима, що й раніше.

В романі міститься цілий ряд ліній та мотивів, які були повністю використані і не залишилися нез'ясованими (назадовго до закінчення я подумала про себе: хоч ви й побавилися з нарготрондським палантирем, але якось не пояснили, що з ним трапилося. Аж тут, на моє приємне здивування, і ця проблема була вирішена). Звичайно, ніхто не є досконалим, так що і тут знайдеться кілька неідеальних рішень (одним з найскладніших пояснень без сумніву було те, чому Берен, попри зміну концепції історії в Сільмариліоні, намагається втрапити до Дортоніону через перешийок Сіріону, що є необхідним для дальшого сюжету. Часом дещо скрипить на зубах Фінродове уявлення про Берена як про міфічного спасителя чи апостола, хоча релігійні мотиви вжиті делікатно і розумно, маю чималі застереження лише до епізоду зустрічі пари головних героїв з Морготом, бракує мені тут раціональних доказів), але цілість історії вільна від логічних пропусків чи нестиковок. Те, що Брильова дещо більше відійшла від вихідного сюжету, аніж це є звичаєм у фендомській літературі, і зайнялася великою політикою та війною, роману тільки пішло на користь. Всі елементи сюжету, які я високо оцінювала в легенді Лейтіан, були збережені, а своєрідним способом вціліла і частина Толкінової поетики, хоча є й елементи, яких Професор ніколи б не вжив. Коротко кажучи, ця книга є твором людини, для якої Середзем'я — майже рідний дім і яка його справді любить.

На відміну від попередніх творів, які я рецензувала на сторінках Імладрис, цей заслуговує цілком позитивної оцінки. Всім, хто хоч трохи володіє російською, щиро його рекомендую, його читання аж ніяк не є втратою часу.

П.С. Вже звичайний додаток перекладача. Цитати з російської, як і в статті про Перумова, перекладала рецензентка, яка просить пробачення за можливі неточності. Власні імена та топоніми були записані способом, звичайним для «Володаря перстнів», Сільмариліону та HOME, друкованих латинським шрифтом і з використанням чесько- та англо-ельфійських словників, наскільки це було можливо. У випадках, коли я не знайшла відповідного еквіваленту латинкою, користувалася більш-менш фонетичним записом. Цього разу я перекладала більше, ніж писала, але роман цього вартий. Додам, що представлені цитати переважно не належать до найістотніших, головним чином тому, що я мусила обмежити розмір, а також тому, що вони мали бути зрозумілими без прочитання роману.

П.П.С Раз я вже це зачепила — деякі www-сторінки з фендомськими оповідями з Середзем'я (я спрощу собі роботу, викинувши оригінальні пояснення, приведу тільки адреси)

http://www.kulichki.com/tolkien/kaminzal
http://www.fanfiction.net

Оригінал рецензії: http://galadwen.wz.cz/recenze/s_berenem_a_luthien.htm